Історія сучасної української дипломатії веде свій початок з утворення Української Народної Республіки. Після прийняття IV Універсалу 22 січня 1918 року, який проголосив державну самостійність Української Народної Республіки, виконавчі структури Української Центральної Ради було перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку назву Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло й зовнішньополітичне відомство - Генеральне секретарство з міжнародних справ.

Рішення про утворення Генерального секретарства з міжнаціональних справ у складі Генерального Секретаріату - виконавчого органу Української влади тієї доби - було схвалене 22 грудня 1917 року. З історичної ретроспективи Генеральне секретарство з міжнародних справ, власне, і вважається нині попередником першого українського зовнішньополітичного відомства у XX столітті - сучасного Міністерства закордонних справ.

Саме 22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретаріату Української Народної Республіки, яка була проголошена Третім Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 року, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали "Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ", який цього ж дня був схвалений на засіданні Уряду Української Народної Республіки. Цим документом було встановлено також обов'язки Генерального секретарства міжнародних справ, а саме: здійснення міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських громадян поза межами УНР, тимчасово загальне залагодження національних непорозумінь у межах Української Народної Республіки.

Перші міністри закордонних справ:

Напередодні 90-ї річниці дипломатичної служби України варто згадати прізвища людей, які стояли біля витоків української дипломатії, і тим самим підкреслити, що вітчизняна зовнішньополітична діяльність після відновлення державної незалежності України у 1991 році мала своїх попередників та історію становлення і розвитку. Відтак, першим керівником Генерального секретарства міжнародних справ була високоосвічена людина, патріот України Олександр Шульгин. Саме він у 1930 році скаже, що „Україна, коли стане вільною, мусить увійти до складу Європейського Союзу, оскільки він буде існувати".

З 30 січня 1918 року міністерством закордонних справ керував голова Ради народних міністрів Всеволод Голубович, а із 3 березня по 28 травня 1918 р. - Микола Любинський. На той час українська дипломатія починалася практично з нуля. Проте їй за короткий термін вдалося закласти підвалини закордонної політики, розпочати активну діяльність із створення посольств Української держави за кордоном, розпочати прийом у себе посольств різних країн. Україна набувала значення самостійного міжнародного чинника.

У час правління гетьмана П.Скоропадського з 3 травня 1918 року обов'язки міністра виконували Голова Ради міністрів Микола Василенко, Дмитро Дорошенко і Георгій Афанасьєв - аж до 14 грудня 1918 року.

Директорією УНР міністром закордонних справ 26 грудня 1918 року призначено Голову Ради народних міністрів Володимира Чехівського, з 13 лютого 1919 року - Костянтина Мацієвича, з 9 квітня 1919 року у новому складі уряду портфель міністра закордонних справ залишався вільним, згодом міністром призначено Володимира Темницького. Із 27 серпня 1918 року Андрій Лівицький - керуючий міністерством закордонних справ, 26 квітня 1920 року міністром став Андрій Ніковський. Це був останній уряд УНР, який діяв на українських землях. У подальшому він перебував в еміграції. Державний Центр УНР в екзилі підтримував ідею державної самостійності України цілих 70 років, звертаючи чи не найголовнішу увагу у своїй діяльності на міжнародні справи.

Перші міжнародні контакти:

Напередодні 90-ї річниці дипломатичної служби України варто згадати й перші кроки української дипломатії початку XX століття, та країни, з якими у тій порі Українська держава мала дипломатичні контакти. Як вважається, на організації урочистих заходів з нагоди 90-річчя дипломатичної служби саме у цих державах слід доручити закордонним дипломатичним установам України зробити акцент.

Першим виходом УНР у міжнародну політику була участь у підготовці і підписанні Берестейського миру 1918 року. Українська дипломатія уклала цей договір на досить вигідних для себе умовах. Після того, як УНР визнала більшість країн учасників Берестейського миру, Центральна Рада у 1918 році вислала перших українських послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії.

За Гетьманату було створено нові посольства: Донська область, Польща, Фінляндія, Швейцарія, Румунія, Кубань, Швеція. До Києва прибули посли Азербайджану, Грузії, Фінляндії, Кубані та Румунії.

За Директорії Україна мала за кордоном 11 повноцінних посольств 1-го розряду - Німеччина, Австрія, Угорщина, Туреччина, Болгарія; 2-го розряду - Румунія, Чехословаччина, Естонія, Латвія, Фінляндія, Грузія, а також у Великій Британії, США, Італії, Греції, Бельгії, Данії, Ватикані. Розбудовано мережу консульств в Грузії, Румунії, Німеччині, Швейцарії, Швеції. На території Росії діяло понад тридцяти консульств та консульських агентств.

Перші дипломатичні представники іноземних держав прибули до Києва у грудні 1917 року (Велика Британія, Франція, Румунія). Після підписання Берестейського договору 1918 р. до Києва прибули посли й ряду інших країн (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Польща, Азербайджан, Грузія, Румунія). У Києві та інших містах України діяли консули Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Фінляндії, РРФСР, Іспанії, Грузії, Данії, Греції, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Італії, Персії, Білорусії.

Західноукраїнська республіка до об'єднання з УНР мала у власному уряді міністрів закордонних справ і дипломатичних представників у інших країнах. 11 листопада 1918 року першим державним секретарем закордонних справ було призначено В.Панейка, котрий формально пробув на цій посаді до 9 червня 1919 року. У відсутність В.Панейка, який на початку грудня 1918 року відбув на Паризьку мирну конференцію, обов'язки секретаря міжнародних справ виконували прем'єр-міністр С.Голубович, Л.Цегельський, М.Лозинський, С.Витвицький. Останній обіймав посаду міністра закордонних справ до кінця перебування уряду ЗУНР на українських землях. При уряді ЗУНР не було акредитовано жодного посла іншої держави, хоча дипломатичні представники республіки перебували в Австрії, Бразилії, Ватикані, Італії, Канаді, Німеччині, США, Угорщині, Чехословаччині, Югославії.

На думку експертів, зокрема історика О.Павлюка, зовнішньополітичний курс складався так, що прагнення балансувати між Росією й Німеччиною, Росією й Антантою та намагання "багатовекторності" зовнішньої політики виявилися хибними, якщо не фатальними, адже це унеможливлювало придбання надійних союзників і друзів та ускладнювало вироблення оптимальної зовнішньополітичної стратегії. Проте, незважаючи на об'єктивні труднощі, що були пов'язані з ворожістю зовнішнього оточення, браком підготовлених кадрів, досвіду роботи, прорахунками і помилками, суперечностями між УНР та ЗУНР, політичними пристрастями, дипломатична діяльність як складова частина діяльності уряду УНР за досить короткий час і важких обставин встигла зробити дуже багато, а головне – заявити світові, що незалежна українська держава існує.

Про відзначення 90-річчя сучасної дипслужби:

Сучасній вітчизняній дипломатичній історії та традиціям, передовсім, завдячуємо сьогодні рішенню про утворення Генерального секретарства з міжнародних справ та даті 22 грудня 1917 року. Саме ця дата була взята за точку відліку сучасної історії становлення та розвитку української дипломатичної служби та закріплена 21 листопада 2005 року в Указі Президента України „Про  День  працівників дипломатичної служби".  В цьому документі відзначається важлива роль працівників дипломатичної служби України у підтриманні мирного і взаємовигідного співробітництва України з членами міжнародного співробітництва, забезпеченні при цьому національних інтересів і безпеки України, а також захисті прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.

Хоча 22 грудня цього року вітчизняна дипломатична служба офіційно тільки втретє відзначатиме своє професійне свято, цей день та дипломатична історія України загалом мають достатньо глибоку історію свого становлення та розвитку. Тим більш прикрим є те, що нині в Україні про професійне свято працівника дипломатичної служби відомо виключно обмеженому колу осіб, яке по суті зводиться до працівників дипломатичної служби, професійних дипломатів, студентів, викладачів, експертів-міжнародників.

Напередодні 90- річчя дипломатичної служби України очевидною постає проблема виведення цієї події в історії вітчизняного зовнішньополітичного відомства з вузького відомчого контексту у подію загальнодержавного звучання.