Микола Олексійович Лукаш
(19 грудня 1919 р. – 29 серпня 1988 р.)
Геніальний український перекладач і лінгвіст, прозаїк і поет, романіст і новеліст, лірик і сатирик, майстер епіграми та пародії, відмінний знавець фольклору.
М.Лукаш народився в м.Кролевець, Сумської області. Батько Олексій Якович на час його народження працював і чорноробом, і вантажником, і візником, мати була домогосподаркою, виховувала п’ятьох дітей. А ще вона була надомницею-ткалею. Проте до революції Василина Іванівна Оникієнко служила в місцевого пана, дід її мав сан диякона, була регентом церковного хору й викладав церковнослов’янську мову. Олексій Якович, солдатчину відбувши у царському війську, служив прикажчиком у багатого купця І.Ринді, котрий постачав ткачам-надомникам необхідну сировину, барвники. А тоді скуповував продукцію народних майстрів, знамениті їхні ткацькі вироби, зокрема, кролевецькі рушники. Отже, забезпечував чималу частину Кролевеччини заробітком.
У 20-х роках Олексій Якович надав притулок у своїй хаті котромусь з Риндевих родичів, тобто „ворогові народу”. За це Олексія Лукаша „розкуркулили”: родину Лукашів було виселено і з хати, і з подвір’я, забрано коні з відповідним реманентом, худобу - все, що зароблялося важкою працею. За Олексія Лукаша земляки заступилися, допомогли відстояти будинок і коня. Але худобу й усе надбане так і не було повернуто. Малий Миколка був травмований цією кривдою.
За документами М.Лукаш – немовби простолюдин. Але факт цей потребує уточнень: роди Лукашівв та Оникієнків мали за собою й козацькі, і шляхетські начала. Вже з’ясовано, що серед Лукашевих предків був і запорозький козак Федченко, переселений після зруйнування Січі до Кролевця, був і адмірал, і статський радник, були і знавці мов, і меценати, і ерудити. Мабуть, дещо передалося Миколі вже на рівні генетичному. Водночас, мати закінчила лише початкову школу, батько був неписьменний. Пристрасть батька до спиртного позначилася на дітях. Микола до чотирьох років зовсім не говорив. Як він згодом згадував: „Я все розумів, але сказати нічого не міг”. Його врятував від німоти хрещений батько й дядько по материнській лінії Дмитро Оникієнко, який щодня читав дитині заманливі книжечки, розмовляв з нею, бавився. Потому забрів у Кролевець циганський табір. Цікаве хлопченя забігло до табору, потім вдруге, втретє, призвичаїлося. І цигани, вирушивши у мандри, забрали його з собою. Всі подумали, що дитя вкрадено – і зітхнули з полегшенням. Малий Миколка кілька місяців блукав світами, дійшов з табором аж до Молдавії, а повернувся неочікувано, коли про нього вже стали забувати. Повернувся дзвінкоголосим хлопчиком, але заговорив циганською мовою. Далі – українською, російською, польською мовами. Розвивався неймовірно швидко, випереджаючи ровесників.
Ім’я Миколи Лукаша стало одним із символів вершинних здобутків української школи художнього перекладу в другій половині ХХ століття. Йому судилося втілити у своїх перекладах з 18 мов не лише незбориме прагнення народу бути рівноправним у діалозі культур, не лише зробити українську присутність невід’ємним складником сучасної цивілізації. Спосіб і стиль Лукашевих перекладів, як жоден перекладацький доробок тієї доби, наочно поєднали в собі мовно-літературний досвід української класики ХІХ ст. та живомовні процеси другої половини минулого століття. Певна річ, що з плином часу його спадщина по-різному впливатиме на теорію й практику перекладу, тенденції розвитку літературної мови, однак, у нашій історії М.Лукаш назавжди залишиться як охоронець української індивідуальності, сповідник тяглості культурних традицій та неперевершений провідник шляхами світового красного письменства.
М.Лукаш навчався на історичному факультеті Київського держуніверситету, але навчання перервала Друга світова війна. З 1943 р. Лукаш у діючій армії.
1947 р. Лукаш закінчив інститут іноземних мов у Харкові. Був викладачем іноземних мов, потім завідував відділом поезії в журналі „Всесвіт”.
Лукашеві властиві феноменальне лінгвістичне обдарування і дивовижна ерудиція в галузі зарубіжної літератури. Найпліднішим було відносно благополучне для М.Лукаша двадцятиліття – з 1953 до 1973 р., коли він переклав „Фауста” Гете, „Мадам Боварі” Флобера, лірику Шіллера, „Декамерон” Боккаччо та багато іншого.
М.Лукаш завжди виступав на захист письменників, яких притісняли. А після арешту І.Дзюби, якого вважав видатним діячем української культури, Лукаш, вимагаючи його звільнення, запропонував заарештувати себе замість нього. Цей вчинок дорого обійшовся Лукашу. Багато років він, фактично, перебував під домашнім арештом.
1973 р. Лукаша виключили зі Спілки письменників України (СПУ). Його всіляко переслідували, перестали публікувати, чим позбавили засобів існування. Тривалий період біля його під’їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого.
Лукаш був відновлений в СПУ на хвилі перебудови 1986 р. практично напередодні смерті. Він так і не дочекався видання великого тому своїх перекладів – книги під назвою „Від Боккаччо до Аполлінера”, яка вийшла 1990 р. і стала своєрідним пам’ятником письменникові.
