Перша українська кінозйомка відбулася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф А.Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні – майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі – Федецький влаштував перший український кіносеанс у Харківському оперному театрі.

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав „Наталка Полтавка” (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), „Москаль-чарівник”, „Наймичка”. Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі („Богдан Хмельницький” за п’єсою М.Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов’язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) – одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами („Укразія” П.Чардиніна, „Сумка дипкур’єра” О.Довженка). У цей час в Україні з’явилися також екранізації класичних творів національної літератури – „Тарас Трясило”, „Микола Джеря”, „Борислав сміється”.

Наприкінці 20-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Л.Курбаса з письменниками М.Йогансеном та Ю.Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор І.Кавалерідзе („Прометей”, „Запорожець за Дунаєм”).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка „Звенигора” (1928), „Арсенал” (1929), „Земля” (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм – документальна стрічка Д.Вертова „Симфонія Донбасу”, а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова „Фронт”.

Наприкінці 1930-х тотальний терор поєднується з кон’юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми „Щорс” (1939) О.Довженка і „Богдан Хмельницький” І.Савченка – дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів ІІ Світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм „Райдуга” М.Донського за сценарієм В.Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія „Оскар" (1944) в номінації „кращий іноземний фільм”.

Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами  „соціалістичного реалізму”, їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з’являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів („Подвиг розвідника”, 1974, режисер Б.Барнет, оператор Д.Демуцький; „Тарас Шевченко”, 1951, режисер І.Савченко, оператор Д.Демуцький та інші).

У часи політичної „відлиги” другої половини 1950-х - поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З’являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: „Весна на Зарічній вулиці” (1956, режисери М.Хуцієв і Ф.Миронер), „За двома зайцями” (1961, режисер В.Іванов).

Український кінематограф 60-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з’являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену  „українського поетичного кіно”: „Тіні забутих предків” С.Параджанова (1964); “Криниця для спраглих” Ю.Іллєнка (1965); „Камінний хрест” Л.Осики (1968). Однак реакційна політика т.зв. “застою” фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя; „авторський” шедевр Кіри Муратової „Довгі проводи” (1971) опинився під забороною; драматична доля спіткала фільми Ю.Іллєнка „Вечір на Івана Купала” (1968), „Білий птах з чорною ознакою” (1971). Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука („Вавілон-ХХ”, 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках М.Мащенка „Комісари” (1971) і „Як гартувалася сталь” (1973).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 70-80 рр. з’являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі „застою” Леонід Биков знімає картину „В бій ідуть одні “старики” (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі „Польоти уві сні та наяву” точно передає феноменологію того часу.

У ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру („Мова тварин”, „Чи думають тварини?”, „Сім кроків за горизонт” режисера Ф.Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки  режисерів Володимира Дахна (серіал „Як козаки..."), Давида Черкаського („Пригоди капітана Врунгеля", „Крила" та ін.), Леоніда Зарубіна („Солом'яний бичок"), Володимира Гончарова („Чумацький шлях") прославили українську анімацію за межами країни.

За „перебудови” створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці – „Астенічний синдром” К. Муратової (1989); „Бич Божий” О.Фіалка (1988); „Розпад” М.Бєлікова (1990) та інші). Фільм Юрія Іллєнка „Лебедине озеро. Зона” (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

У 90-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу („Роксолана”, режисер Б.Небієрідзе, „Острів любові”, режисер О.Бійма).

На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана „Вогнем і мечем”, у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану – йому належать також ролі в історичному серіалі „Чорна рада” Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу” (2001).

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі „Панорам” Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля „Йшов трамвай №9”. У 2003 році фільм „Мамай” Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії „Оскар”.

Корисні посилання

Національний кінопортал