Українське ужиткове мистецтво має давнє коріння . Завдяки   літописам і пам ’ яткам , що дійшли до нас з доби Київської Русі відомо , що вже тоді існували промисли , які потім стали власне українськими . Так , найдавнішими видами народного прикладного мистецтва є різьба по дереву ( дерев ’ яна скульптура ), килимарство , вишивка , гончарство і кераміка .

Дерев ’ яна скульптура досягла свого найвищого розвитку за часів розквіту козацької держави в XVII–XVIII ст . Талановиті козацькі майстри , чиї імена не дійшли до нас , стали творцями унікального українського стилю , так званого козацького бароко . По всій території козацької держави зводилися порівняно невеликі дерев ’ яні церкви , що відзначалися водночас точністю ліній і майстерною ажурністю . Багато з них збереглися й донині . Вочевидь , від козацького бароко ажурність різьблення перейшла в народну архітектуру Центральної , Північної та Східно - Південної України . Різьбленням стали прикрашатися одвірки , сволоки , карнизи дерев ’ яних споруд , а відтак і дерев ' яні предмети господарського вжитку , меблі та хатнє обладнання , скрині , дерев ’ яний посуд , знаряддя праці та зброя , військове спорядження .

Особливою сторінкою в історії українських промислів є різьблення церковних іконостасів та інших предметів культового призначення . Переважає поліхроматична або золочена різьба барокового стилю , основою якої служить вибагливий рослинний орнамент , що складається з майстерно стилізованих народних мотивів : виноградної лози , соняшників , мальв , троянд та ін . Барокові і рококові орнаментальні форми і мотиви часто доповнюються постатями святих , янголів та ін . Ці композиції зазвичай притаманні архітектурним елементам багатоярусних іконостасів .

Сьогодні популярні предмети народного промислу західного регіону України , зокрема гуцульські декоративні топірці , пістолі , кріси , порохівниці , барильця , дерев ’ яний , переважно декоративний , посуд . Гуцульські майстри для прикрашання своїх виробів використовують техніку інтарсії та " пацьоркування " ( інкрустування бісером ).

У дерев ’ яному різьбленні зберігається регіональна варіативність орнаментів , притаманна іншим видам українського декоративного мистецтва . Так , на Галичині і Волині домінують геометричні форми орнаменту , в той час як у центральній Україні та на східноукраїнських землях переважають рослинні форми орнаменту .

Дуже давнім українським промислом є килимарство . Функціонально існують три головні назви для килимових тканин : ковер , килим і коц . Різниця між ними могла полягати в техніці , орнаменті , розмірі й призначенні . Сьогодні їх розрізняють тільки за територіальним принципом : коври й килими походять з центрально - та північноукраїнських промислових осередків , а коци виготовляються вручну на заході , переважно на Гуцульщині . Крім того , на коврах і килимах переважає барвистий , часто рослинний орнамент . Гуцульський коц – переважно сірий або білий – кольору нефарбованої овечої шерсті , якщо на ньому є орнамент , то він геометричний .

Найрізноманітнішим і , певно , найдавнішим в Україні є гончарський промисел . Найпоширеніші види кераміки - теракотова , сіра , полив ’ яна та чорна кераміка . Вони відрізняються не тільки територіальними традиціями колористики й декору , але й родовищами глини . Відповідно до природного розміщення родовища потрібної глини історично виникали осередки гончарства . Їх назви походять від назв сусідніх селищ . Ці назви сьогодні сприймаються як бренди . Так , наприклад , відома городищинська та плахтянська кераміка , чорнодимлена кераміка з Гавареччини Львівської області .

Чорнодимлена кераміка ( випалена за спеціальною технологією – без доступу повітря ) виникла як альтернатива традиціям античної кераміки , і вже на початку нашої ери мала свої осередки на території України та сучасних держав Європи . В Україні Х V ІІІ – ХІХ ст . вона суперничала з традиційною полив ’ яною керамікою .

Чорна кераміка виготовляється зі спеціальної глини на гончарному крузі . Після підсушування кременем , який походить з того ж родовища , вироби вигладжують і « виписують » на них орнаменти . Після випалювання вигладжена поверхня має сріблястий , а невигладжена — чорний колір .

Традиційний керамічний посуд , як правило , розписується та оздоблюється поливою чи фляндруванням , причому характерним для українського гончарства є поєднання зеленої й коричневої полив . Мальовані миски , тарелі , тикви , куманці , близнята і дзбанки , а також оригінальні фігурки кіз , баранів , оленів з горщиками на спині для кімнатних квітів мають рослинний або сюжетний орнамент .

Особливістю українського народного гончарства є також кахлі для печей , а подекуди і вставки для будівель у формі рельєфних і розписних кружал , прямокутних плиток з орнаментом , що утворюють на стінах декоровані фризи тощо . Кахлі можуть бути рельєфними , з зеленою або коричневою поливою , мальовані . Зустрічаються кахлі , розписані по білому тлу синьою поливою або й двома - трьома кольорами . У старих будинках можна ще побачити викладені кахлями старовинні печі , які є справжніми витворами мистецтва . Вони мають практичне значення і є елементом стилю приміщення .

Яскравою сторінкою увійшов в історію культури українського народу декоративний розпис . Початок свого розвитку цей вид народного мистецтва бере з настінного малювання , поширеного з давніх часів у селах України . Одним з найвідоміших центрів , що здавна уславився своєрідним мистецтвом розпису на Україні , є село Петриківка Дніпропетровської області .

Вже у Х V ІІ столітті на основі самобутнього запорізького декоративного мистецтва виник незвичайний петриківський орнамент . З покоління в покоління передавалися основи декоративного оздоблення сільського інтер ' єру та екстер ' єру , господарських і побутових речей , зберігалися місцеві особливості розпису . Для настінного малювання тут до кінця XIX ст . використовували крейду , сажу , кольорові глини , саморобні рослинні фарби . Їх розводили яєчним жовтком , молоком , природним вишневим клеєм . Малюнок наносили за допомогою пензлика , дрібні елементи вимальовували саморобними тоненькими пензликами з котячої шерсті , а грона калини — кінчиком пальця . Характерною рисою творчості петриківських народних митців було використання для декоративного оздоблення рослинно - квіткового орнаменту , що відзначався легкістю та виразністю загального композиційного вирішення . З початку XX ст . Петриківка стає центром виготовлення « мальовок » — малюнків на тонкому папері , що виконувалися недорогими аніліновими фарбами — « манійками ».

Ще одним унікальним явищем у декоративному мистецтві України є розпис великодніх яєць - писанок . Українські писанки беруть свій початок від прадавніх вірувань нашого народу . Якщо за часів язичництва писанку розписували до свята Весни , то за християнства – до Великодня , свята Воскресіння Христового . У слов ’ ян яйце було початком всього , прообразом космосу . Вони вірили , що весь світ подібний до великого яйця : шкаралупа – це небо , плівка – хмари , білок – вода , жовток – земля . Символіка яйця як зародку нового життя також перегукувалася із символікою сонця , якому поклонялися предки українців , вбачаючи в цьому небесному світилі запоруку відродження природи і життя .

В залежності від регіону існують відмінності в композиції декору , кольоровій гамі , поділі поверхні писанок . Численні хрести та перехрещення символізують родючість , кільця та прямі лінії в свідомості наших предків асоціювалися з чоловічим та жіночим началами , кольорова гама відображала навколишню природу .

У багатьох народів світу й дотепер існує звичай використовувати яйця у Великодніх святкуваннях , але вони переважно роблять крашанки ( тобто , варені яйця , зафарбовані в один колір ). В Україні ж писанкарство досягло найвищого рівня свого розвитку і стало окремим видом мистецтва , а писанка – одним з культурних символів України .