Мелодійний характер української пісні, як і мови, породив і виплекав розвинений самобутній музичний інструментарій. Виготовлення музичних інструментів і гра на них завжди вважалося у народі благородною справою, виявом неординарних людських здібностей і таланту. Недарма гарного музичного майстра, як і музиканта, люди називали чародієм.

Люди вірили, що музичні інструменти, як і музика, що ними створена, оберігають від злих духів, нечистої сили, від зурочення. Таку музику у сполученні з певними ритуальними діями, рухами, танцями виконували на гудку, скрипці, сопілці, флоярі, дуді (волинці), дримбі.

Комунікативну функцію виконували і такі інструменти, як труба, ріг, трембіта, деркач та ін. Вони були основним засобом зв’язку між чабанами, мисливцями, допомагали зорієнтуватись на місцевості в негоду. Окремі з цих функцій і сьогодні зустрічаються, особливо у побуті мешканців Карпат, де значний шар автентичного мистецтва зберігається у недоторканому вигляді.

Вже в Київській Русі музичні інструменти широко використовувалися у побуті київських князів, воєвод і простого люду. В цей час відомі гусла, гудок, бубни, сурми, труби, роги. Так, могутність тогочасного війська визначали не лише чисельністю воїнів, а кількістю труб, бубнів, що були у війську.

Невід’ємною частиною різних ритуалів, релігійних, світських, календарних свят та обрядів були скрипка, коліна ліра, цимбали, барабан, бубон, сопілка та ін.

Як відомо, у церковному православному богослужінні музичні інструменти не використовувалися. Разом з тим, під час молитов поза церквою (у хаті, на вулиці) для акомпанементу кантів, псалмів та інших релігійних пісноспівів використовували кобзу, бандуру, колісну ліру, гусла, торбан.

Музика постійно супроводжувала побут українських козаків. До козацьких клейнодів – священних символів Запорізької Січі – належали литаври. Їхніми громовими ударами козаків збирали на раду, спеціальними умовними сигналами передавали накази по війську. Скрипки, цимбали, волинки, басолі, труби, сурми, литаври, барабани складали основу оркестру Війська Запорізького.

Своєрідним символом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів українського народу є споріднені інструменти легендарних кобзарів – кобза і бандура, що не мають аналогів у світовій музичній  культурі, як не має аналогів і творчість українських рапсодів. Відстоюючи людську честь, гідність і право на власне мистецтво, кобзарі об’єднувалися в кобзарські братства, мали демократичну форму правління, власне судочинство і навіть спеціальну – лебійську – мову для власного спілкування. Кожен кобзар мав власний регіон для обслуговування, і Боже борони було перейти до сусіднього села – його б побили, кобзу забрали б і позбавили права кобзарювати.

Народний музичний інструментарій розвивався у тісному зв’язку з різними видами мистецтва: народним хоровим, вокальним, танцювальним, театральним.

У кожної суспільної верстви населення біли більш властиві їй інструменти, що використовувалися для творення народної музики. Так, серед дворянства були поширені столовидні гусла і торбан, для козацької старшини вважалося престижним грати на торбані і супроводжувати на ньому кобзарський репертуар.  На торбані грали козацькі гетьмани Іван Мазепа та Петро Дорошенко.

З часів Київської Русі простежується традиція колективного інструментального виконавства. На сьогоднішній день колективне народне виконання більшою мірою збереглося у західноукраїнських областях. Поширені інструментальні ансамблі гуцулів звуться «троїсті музики». За легендою, у красуню-гуцулку закохалися три легені-музики, і не в змозі обрати найкращого, дівчина влаштувала їм привселюдне змагання: кожен з них грав свою мелодію. І грали вони так добре, що переможця обрати було важко. Тоді вона запропонувала їм по черзі заграти одну й ту саму музику, проте й тоді не змогла вибрати переможця. Нарешті хлопці заграли разом, і була та музика настільки чудовою, що ані дівчина, ані слухачі не захотіли розлучати музикантів. Красуня залишилася сама, а ансамбль з трьох музик став найулюбленішим на Гуцульщині. Троїсті музики, у яких і в різних комбінаціях звучать скрипка, сопілка, цимбали, басоля, бубон та деякі інші інструменти, є важливим чинником творення гуцульської інструментальної музичної культури.

Українських музикантів часто запрошували грати  до польського королівського і до російського імператорського двору. Наприклад, у списку музикантів польської королівської капели, починаючи з 1500 р., зустрічаємо прізвища українських бандуристів.  З початку XVIII ст. при російському імператорському дворі та у палацах знаті грали українські гуслярі і бандуристи. Згідно з Височайшим указом 1838 р. у місті Глухові було створено музичну школу для поповнення придворного хору й оркестру. Тут обдарованих дітей навчали на грі на скрипці, гуслах і бандурі. Німецький музикознавець Штелін, досліджуючи музичну культуру Росії середини 18 ст., порівнював Україну з французьким Провансом і відзначав виключну музикальність українців.

У XVIII ст. у графських і заможних поміщицьких маєтках функціонували інструментальні ансамблі і оркестри, які не лише обслуговували бали та супроводжували спів, але й виконували музику для слухання. Такими були оркестри Полуботка, Потоцького, Ширая, Трощинського. Великі духові й рогові оркестри були у князя Кирили Розумовського та ін. 1789 року князь Григорій Потьомкін відкриває у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) музичну академію і створює при ній оркестр у складі 47 музикантів. У другій половині 18 ст. в різних містах України створюються муніципальні оркестри, які обслуговують різні свята, урочистості, церемонії. Разом із їх створенням відбувається процес розмежування професійної і аматорської музики. Після ліквідації у Росії кріпацтва (1861 р.) кріпацькі оркестри розпадалися, і значна частина музикантів поверталася до рідних сіл, до землі, подовжуючи грати у народних ансамблях у вільний від роботи час.

У XVIII-XIX ст. по всій Україні створюються музичні цехи, які об’єднують музикантів і музичних майстрів. Вони приймають власні статути, що захищають інтереси цеховиків, регулюють ціни на власні послуги, ділять сфери обслуговування тощо.

У XX ст. із зростанням музичного професіоналізму, розквітом композиторської діяльності, створенням широкої мережі музичних учбових закладів відбувається інтенсивний процес еволюції народного музичного інструментарію: розширюється звукоряд, збагачується тембр, поліпшується акустика, технічні можливості, дизайн.  Як це не парадоксально, але вдосконалення народного інструментарію стало об’єктивною загрозою для зникнення автентичних інструментів.

В сучасній Україні вживають заходів по відродженню і збереженню первинного інструментарію як джерела національного мистецтва. Зокрема, в Україні створюються кобзарські школи, де молоді  виконавці навчаються не лише грі на інструментах та співу, але й вивчають кобзарські традиції, обряди, філософію та етику кобзарського буття. Національна спілка кобзарів України, яка очолює кобзарський рух, влаштовує концерти, конкурси, фестивалі кобзарського мистецтва, ювілейні вечори видатних кобзарів і музичних майстрів. У музеях України створюють і популяризують колекції самобутніх народних інструментів. Найбільша з них – у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України (м. Київ).

Сьогодні народний музичний інструмент – не лише знаряддя для виконання музики, але й пам’ятка національної культури, предмет колекціонування, що вказує на високий рівень інтелекту і духовності його власника, і родинна реліквія.

Бугай

Знайомство з цим інструментом почнемо з каламбуру: серйозному музикантові грати на цьому інструменті несерйозно. Адже у ньому все смішне і незвичне: і будова, і спосіб гри. Отже, знайомтесь: це – бугай, що у дослівному перекладі означає «племінний бик». А названо його так тому, що тембр цього інструменту дещо нагадує ревіння бугая. Ми не маємо точних відомостей про час і місце появи цього інструмента. Відомо лише, що в XIX ст. він у якості обрядового інструмента епізодично використовувався як акомпануючий ансамблевий інструмент на Гуцульщині, де він має синонімічні назви цеберко, бербениця, бербениха, бербенятко, залежно від розміру діжечки, з якої він зроблений.

Бугай належить до шнуро-фрикційних музичних інструментів, у яких звук видобувається тертям пальців по пучку конячого волосся, прикріпленого в центрі шкіряної мембрани. Корпус може бути висотою від півметра до метра. Дно діжечки закривають, іноді ні. На великому інструменті грають ставлячи його на підлогу: на малому ж один з виконавців тримає інструмент, а інший грає, сіпаючи пучок конячого волосу зволоженими у квасі руками. Чому квасі? Тоді пальці щільно зчіплюються з волоссям і звук виходить м’який, оксамитовий. Його екзотичність привернула увагу, і тепер він зустрічається в багатьох регіонах України. В одному професійному ансамблі був такий номер, коли артист з’являвся на сцені, несучи під пахвою діжечку. Несподівано до нього підбігав інший і починав вправно сіпати за пучок волосу, що звисав з тієї діжечки. Перший артист продовжував йти, вдаючи, ніби не помічає, що його діжечка грає, другий, зірвавши своєю віртуозною грою бурхливі оплески, зникав так само несподівано, як і з’явився. Бугай використовується в багатьох професійних колективах, вносячи їх виступи народний колорит, елементи гумору й жарту.

The buhay belongs to cord-friction musical instruments the sound of which is produced by rubbing fingers against a bun of horsehair tied to the center of a leather membrane. The barrel is half a meter or meter high. When playing a big instrument, it is placed on the floor, when a small one – one of the performers holds it, and the other plays, tugging at the horsehair with his hands wetted in kvass, which provides better friction. This instrument became popular in many regions of Ukraine for its exotic kind.

Козобас

Багато народних інструментів уходять своїм корінням ще у сиву давнину. Козо бас з’явився лише наприкінці 60-х р.р. минулого сторіччя. Його перший зразок зробили в Національному українському народному хорі імені Григорія Верьовки. Майже одночасно подібну химеру змайстрували й у Київському оркестрі народних інструментів.

На Івано-Франківщині був такий звичай: коли музиканти вже залишали весілля, а танцювати ще хотілося, гості брали відро, встромляли у нього коромисло, прив’язували дрота до дужки відра і верхнього кінця коромисла, а потім палицею протягували по ньому. На такому «інструменті» грали на 5-7-й день весілля, з ним колядники супроводжували різдвяну «козу», імітуючи її «голос». Кожен господар був радий привітати ряджених на своєму подвір’ї. Колядування завжди супроводжувалося яскравою театральною грою, дотепним гумором. Хтось рядився в «козу»: надягав на себе вивернутий кожух, припасовував ріжки, імітував її рухи. Інші учасники дійства допомагали головному персонажеві, підспівували, підтанцьовували. Так виникла ідея на гуцульській фольклорно-етнографічній основі виготовити ансамблевий акомпануючий інструмент. Один майстер заміст резонатора використав барабан, інший – невеликі литаври з дерев’яним корпусом, коромисло трансформувалося у гриф, замість дрота – три струни, вирізьблена з дерева голівка кози прикрасила цей інструмент, нагадуючи про синкретичний характер мистецтва, а тарілочка над нею – не просто прикраса у вигляді своєрідного капелюшку, а й важлива деталь багатофункціонального інструмента. Музикант грає на козо басі коротким прямим смичком або щипком пальців, а по тарілочці ударяє сталевим прутиком.

Козобас несподівано став популярним серед професійних і аматорських фольклорних ансамблів. Музична майстерня на Тернопільщині налагодила виробництво цього інструмента. Так ми стали свідками народження нового виду народного контрабаса. Одні інструменти народжуються, інші – відмирають, хоч у музичному інструментарії це звучить так трагічно, тому що вибулі з ужитку інструменти через деякий час можуть знову зажити новим життям. І процес цей – вічний.

Окарина

Назва цього інструмента походить з італійської мови і в перекладі означає «гусенятко». Можливо, італійці побачили зовнішню схожість окарини з гусеням, а може звук окарини у них асоціювався з писком цією назвою. В Україні окарина має іншу, більш поетичну назву – зозулька, що обумовлено тембром звуку цього інструмента – казкового, часом фантастичного, який вдало імітує завивання звірів та спів птахів, зокрема, кування зозулі.

За своєю будовою і характером музики окарина споріднена зі свистунцями.

На відміну від свистунців, які є не лише музичними інструментами, алей творами декоративного мистецтва, окарина має лише музичне призначення.

Традиційно окарини в народі виготовляли з глини. Технологія виготовлення окарини така, як і свистунця. Корпус окарини має вигляд яйця з трохи загостреним одним кінцем. Збоку корпус – невеличке відгалуження, у якому міститься свиток. Уздовж корпуса – невеличке відгалуження, у якому міститься свисток. Уздовж корпуса – розташовано від семи до десяти пальцьових отворів.

У XIX ст. окарина була поширена в усій Західній Європі. В Україні її можна було придбати в будь-якому музичному магазині разом з інструкцією до гри та нотним репертуаром. Ці інструменти виготовляли з порцеляни, прикрашали різними малюнками, рослинним орнаментом, часом до пальцьових отворів пристосовували систему спеціальних клапанів. Були також спроби виготовлення окарин хроматичного звукоряду з поршнем для перестроювання тональності. До окарин виготовляли також вишукані футляри.

Дуда (волинка)

Цей екзотичний інструмент – волинка, або дуда – був відомий ще древнім грекам і римлянам, його коріння сягає музичної культури Стародавнього Китаю й Індії, а в середні віки він звучав у руках трубадурів, труверів і мінезингерів, супроводжуючи народні свята по всій Європі. В Італії дуду вважали сільським інструментом, в Польщі цей інструмент називали більш зневажливо – козел. Інше ставлення було до волинки у Литві, де на початку XIX ст. це був один з найпопулярніших музичних інструментів. Традиційним інструментом є дуда і у Шотландії, де до сьогодні великі ансамблі волинщиків беруть участь у державних урочистостях. Взагалі, у Великій Британії дуда набула іміджу своєрідного придворного церемоніального інструмента.

Вважається, що і Україні дуда з’явилася в XVI ст. на території Волині (звідси й назва інструменту), звідки пізніше поширилася по всій території колишньої Російської імперії. Волинка використовувалася в музичному побуті козаків, входила до складу полкової музики Війська Запорозького.

У XIX-XX ст. дуда побутує як традиційний народний інструмент карпатського регіону.

Волинка привертає увагу і своїм тембром, і багатоголоссям, і можливістю поєднати гру зі співом, що неможливо з жодним іншим духовим інструментом.

Ріг і трембіта

Колоритними національними варіантами труб, що зберігають давню традицію, є ріг і трембіта. Ріг – один з найдавніших інструментів людства. З часів Старого Заповіту, виготовлений з натуральних рогів тура, буйвола, він був незамінним знаряддям пастуха, мисливця, і лише згодом перетворився на суто музичний інструмент.  У XIV ст. форму рога вже часто імітують дерев’яні, пізніше – мідні інструменти.

Трембіта є давнім мундштучним сигнальним інструментом горян. Вона має вигляд довгої конусоподібної труби 3-4 м завдовжки, сигнал якої чути на 10 км. Трембіта виконує важливі функції, пов’язані з віковічною практикою гірських мешканців, їх побутом та звичаями. У давнину дозорці, виставлені на вершинах гір могли спеціальними умовними сигналами по естафеті попередити населення про наближення ворога. Старший чабан сигналами трембіти повідомляє підпасичів про час полудневого доїння або водопою, увечері – збирає розкидані по горах отари овець, допомагає зорієнтуватися в негоду. Трембіти сповіщають провесняне свято гуцулів – вихід на полонини, про наближення колядників. Іноді трембіти несуть сумну вість, повідомляючи про чиюсь смерть. В обряді поховання можуть брати участь до 22 трембітарів. Трембіту роблять зі смереки. Спочатку дерево обрубують до потрібного розміру, потім розколюють уздовж, серцевину вишкрібають, після чого обидві половини склеюють живицею, герметизуючи березовою корою, а у верхній отвір вставляють дерев’яний мундштук. Серед мешканців Карпат побутує думка, що найкращу трембіту можна зробити з громовиці – смереки, у яку вдарила блискавка. Висота звуків трембіти залежить від сили передування повітря. В Поліссі традиційною вважається укорочена трембіта довжиною 1-2 м – лігава. Її роблять із сосни. Ялини, берези. Часом трапляються дугоподібні лігавки, схожі на ріг. Їх виготовляють за тією ж технологією, що ї трембіти. Тільки якщо на трембіту йде рівна смерека, то на ріг чи лігавку – дугоподібна гілляка. Зрідка трембіту використовують в оркестровій музиці. У сучасних весільних капелах грають на розбірних металевих трембітах.

Copyright © Baltia-Druk