| |||
| |||
|
|
Новини
19.06.09
УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 207/2008 Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві
З нагоди відзначення у 2009 році 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у битві під Конотопом у 1659 році (Конотопська битва), з метою відновлення історичної правди та національної пам'яті, поширення повної та об'єктивної інформації про події середини XVII століття в Україні, на підтримку ініціативи громадськості постановляю:
1. Кабінету Міністрів України:
1) утворити організаційний комітет з підготовки та відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві, включивши до його складу представників центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, Національної академії наук України, Ради Українського козацтва, громадськості;
2) розробити та затвердити у місячний строк план заходів з підготовки та відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві, передбачивши, зокрема:
організацію та проведення урочистих заходів з нагоди 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві;
проведення у 2008 та 2009 роках в селі Шаповалівці Конотопського району Сумської області Всеукраїнського фестивалю «Козацький родослав»;
проведення у квітні 2009 року в Автономній Республіці Крим наукової конференції, присвяченої історії українсько-кримського союзу середини XVII століття, у червні 2009 року у місті Києві наукової конференції, присвяченої військовим подіям під Конотопом у 1659 році, а також проведення тематичних конференцій, круглих столів в інших містах України;
організацію протягом 2008 – 2009 років у навчальних закладах, закладах культури, військових з'єднаннях і частинах заходів, присвячених Конотопській битві;
забезпечення поглибленого вивчення у навчальних закладах подій, пов'язаних з Конотопською битвою;
проведення дослідницької роботи з вивчення цих подій, підготовку і видання наукової та науково-популярної літератури, проведення археологічних досліджень на місцях, пов'язаних з Конотопською битвою;
створення документального фільму про Конотопську битву;
заходи з вивчення та популяризації політичної та військової діяльності гетьмана України Івана Виговського, інших визначних воєначальників та учасників бойових дій у Конотопській битві;
забезпечення організації тематичних виставок документів, книг, речових та інших пам'яток, пов'язаних з військовими подіями під Конотопом у 1659 році;
карбування та введення в обіг у встановленому порядку ювілейної монети на відзнаку 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві;
випуск в обіг поштової марки і конверта, присвячених 350-річчю перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві, здійснення спецпогашення поштової марки;
3) забезпечити разом з Сумською обласною державною адміністрацією вирішення питання щодо спорудження в установленому порядку меморіального комплексу, присвяченого перемозі війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві;
4) вирішити в установленому порядку питання щодо фінансування у 2008 та 2009 роках заходів, пов'язаних з підготовкою та відзначенням 350-річчя перемоги війська гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві.
2. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям вивчити питання та у разі необхідності вжити заходів щодо найменування чи перейменування в установленому порядку вулиць, проспектів, майданів у населених пунктах України, військових частин, навчальних закладів на честь перемоги у Конотопській битві, гетьмана України Івана Виговського, інших визначних воєначальників та учасників бойових дій у Конотопській битві.
3. Міністерству закордонних справ України вжити заходів щодо: залучення до участі в урочистостях з нагоди 350-річчя перемоги війська гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві представників дипломатичного корпусу іноземних держав та української громадськості за кордоном;
організації закордонними дипломатичними установами України заходів з нагоди відзначення 350-річчя перемоги війська гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві і донесення до міжнародної спільноти об'єктивної інформації про події, пов'язані з Конотопською битвою.
4. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення у засобах масової інформації заходів з підготовки та відзначення 350-річчя перемоги війська гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві, організувати цикли тематичних теле- і радіопередач, виступи провідних учених та представників громадськості.
Президент України Віктор ЮЩЕНКО
11 березня 2008 року
Адреса цієї сторінки: http://www.president.gov.ua/documents/7578.html Усі права на матеріали, розміщені на цьому сайті, належать Секретаріату Президента України.
КОНОТОПСЬКА БИТВА: ХТО ВКРАВ ПЕРЕМОГУ? Журнал Верховної Ради України „Віче”, Юрій Поташній Згадок про цю битву не знайти в радянських підручниках з історії. І не лише тому, що вона належить до найганебніших і наймасштабніших поразок російської зброї. Конотопська битва розвінчує чимало великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». На жаль, блискуча перемога гетьмана Івана Виговського під Конотопом над московським військом так і залишилася в історії черговим змарнованим шансом України здобути омріяну незалежність, показовим прикладом виграної битви й програної війни. Бунт проти Переяславської ради «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив Москву». (Російський історик XIX сторіччя С. Соловйов про наслідки Конотопської битви). У вересні 1658 року московський цар Олексій Михайлович видав грамоту, якою оголошувалося про початок воєнних дій проти Гетьманщини. Московія не змирилася з тим, що Виговський відмовився від союзницьких стосунків із нею й підписав Гадяцький договір із Польщею. Вдатися до такого кроку гетьмана спонукали численні порушення царською стороною міждержавної угоди, укладеної в Москві за підсумками Переяславської ради: московити замість обіцяної військової підтримки козаків у боротьбі з поляками пішли з ними на сепаратне перемир’я, втручалися у внутрішні справи Гетьманщини, посилювали військову присутність на Лівобережжі, підбурювали антигетьманську опозицію до збройних виступів. Кількість московського війська під командуванням князя Трубецького, що вторглося на територію України навесні 1659 року, оцінюється по-різному: одні джерела вказують на цифру 150–200 тисяч вояків, інші – 100 тисяч. Більшість сучасних істориків схиляється до думки, що армія Трубецького не могла перевищувати 50 тисяч. На своєму шляху завойовники зруйнували Срібне, Борзну та навколишні села, передмістя Ніжина. Однак узяти штурмом Конотоп московити не змогли, адже місто відчайдушно обороняли 4,5 тисячі козаків Ніжинського та Чернігівського полків, усі дієздатні городяни. Облога тривала понад два місяці, доки під Конотоп не прибули війська гетьмана Виговського та його союзники – кримські татари. Цікаво, що у складі козацької армії воювали сербські, молдавські та німецькі найманці. Напередодні генеральної битви до гетьмана приєдналися польські загони. Загалом об’єднане козацько-татарське військо налічувало близько 50 тисяч воїнів. Виходить, сили супротивників кількісно були приблизно рівні, якщо не брати до уваги інших даних про неабияку перевагу московської армії.
Основу військ Трубецького становили елітні кінні підрозділи «государєва полка», який за традицією комплектувався з високодостойних московських дворян. Під орудою князя також перебували загони кадомських і касимовських татар. Окрім донських козаків, підсобити інтервентам прибули й орли наказного гетьмана Безпалого, котрий боровся з Виговським за булаву. Багатий ясир Трубецькой Олексій (? – 1680 р.) – московський державний і військовий діяч, дипломат, князь (з 1645 р.). У 1654 році брав участь у переговорах із гетьманським урядом про умови укладення українсько-московського військово-політичного союзу за підсумками Переяславської ради. У червні 1659 року очолювану ним московську армію розгромили під Конотопом союзні козацько-татарські війська; князь урятувався втечею. Згодом силою примусив новообраного гетьмана Юрія Хмельницького підписати так звані другі Переяславські статті, що були фальсифікованим варіантом угоди 1654 року й істотно обмежували права козацької автономії. Хрещений батько Петра І. Удавшись до обманного маневру, українці заманили практично всю кінноту ворога в пастку – до вузького яру, який одразу затопили, загативши річку та ще й на додачу зруйнувавши міст. Вода безжально поглинула важкоозброєних вершників. Рештки в запеклому бою були знищені козаками й татарами. За деякими даними, смерть під Конотопом знайшли до 30 тисяч московитів (в історичних джерелах трапляються й значніші цифри). Кавалерійський воєвода Семен Пожарський, що керував операцією, потрапив у полон до татар. За переказом літописця, він, принижений і зв’язаний, «вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі». За це татари відтяли Пожарському голову й відіслали її з полоненим до табору Трубецького. Під час бою московський головнокомандувач повівся в гірших традиціях нерозважливих воєвод: кинув напризволяще війська Пожарського, не надіславши йому підмоги; спішно зняв облогу Конотопа й наказав відступати. Козаки й татари ще протягом трьох днів переслідували втікачів аж до московського кордону, однак так і не спромоглися цілком знищити ворога, бо завершальну стадію операції не було заздалегідь належно продумано. Трубецькой дивом залишився серед живих, зазнавши тяжких поранень. Утікаючи, царські війська втратили левову частку артилерії, бойові знамена, скарбницю й обоз. Згідно з попередньою домовленістю всі трофеї та полонені мали дістатися татарам. Усупереч узвичаєним правилам хан під страхом смерті наказав своїм воїнам знищити захоплений у бою ясир: за різними даними, татари тоді стратили від 5 до 15 тисяч московитів. Щоправда, деяким мурзам із ногайської орди вдалося приховати частину полонених, яких згодом продали на невільничих ринках Причорномор’я. Однак і вірні воїни кримського хана не залишилися без здобичі: впродовж майже двох місяців татари шугали південними теренами Московії, спалюючи все на своєму шляху, захоплюючи багатий ясир. На підступах до Москви зчинилася паніка, поміщики кидали свої маєтності й разом із селянами тікали під захист міських мурів. Нашвидкуруч укріплялись оборонні вали, формувалися додаткові загони для захисту Москви в разі облоги. Страх і невпевненість московитів у власних силах віщували найгірше; пішла чутка, що государ із родиною збирається втікати за Волгу. Проте хвилювання царя виявилися передчасними. Через складну політичну ситуацію в Країні козаків Виговський не зміг повторити славного походу гетьмана Петра Сагайдачного на Москву. Татарські орди змушені були повернутися до Криму, бо на їхні поселення вчинили напад загони запорозького отамана Івана Сірка. Хоча наслідки битви під Конотопом були жахливі для Московської держави, загалом вона все-таки стала переможцем в українсько-московській війні 1658–1659 років. Через гострі суперечності серед козацької старшиниВійську Запорозькому тоді не вдалося скинути ярмо Переяславської ради. Громадянська війна, що спалахнула в Гетьманщині з новою силою, дала змогу московським військам відновитися, набратися духу й знову посунути на Вкраїну. 350 років по тому Пожарський Семен (? – 1659 р.) – князь із династії Рюриковичів (22-е коліно), племінник визволителя Москви від поляків князя Дмитра Пожарського; московський державний діяч і воєначальник. Кар’єру починав почесним вартовим при царському троні; пізніше служив воєводою. Зарекомендував себе хоробрим та ініціативним воєначальником. Брав участь у вторгненні московських військ в Україну (1658–1659 рр.). За свідченнями літописця Самійла Величка, під час походу відзначився жорстокістю, зокрема проти мирного населення. Після втрати військ під Конотопом його взяли в полон татари. Страчений 29 червня 1659 року. Досі торжество української зброї під Конотопом святкували лише окремі націоналістичні сили. Цьогоріч славна перемога в Конотопській битві вперше відзначатиметься на державному рівні: відповідний указ підписав Президент України. На місці битви вже встановили пам’ятний хрест, звели капличку, відкрили експозицію, присвячену історичній події. Конотопська битва також згадується в постанові Верховної Ради, якою затверджено перелік ювілеїв і пам’ятних дат на 2009 рік. 8 липня (28 червня за старим стилем) виповнюється 350 років від часу перемоги під Конотопом. Ця битва ще відома як Соснівська: від назви села, поблизу якого відбувся вирішальний бій. В указі Президента йдеться про підготовку до спорудження меморіального комплексу, перейменування вулиць та інших об’єктів на честь героїв Конотопської битви, випуск в обіг поштової марки та ювілейної монети, створення документального фільму. Здається, нинішнього року Україна гідно вшанує свою найвеличнішу перемогу часів середньовіччя, коли вдалося вщент розгромити росіян, що зазіхали на землі Гетьманщини. Досвід попередніх років свідчить: влада сучасної Росії досить хворобливо реагує на відновлення в Україні історичної пам’яті, зокрема й на відзначення перемоги в Конотопській битві, яка стала для росіян однією з найчорніших сторінок військового мартирологу. За традицією, нав’язаною в радянську добу, українці наприкінці червня – на початку липня святкували перемогу не в Конотопській, а в Полтавській битві 1709 року. Вона, до речі, була значно менша за масштабом і людськими втратами: під Конотопом загинуло більше московитів, ніж загалом налічувало військо царя Петра І під Полтавою. Утім, Полтавська битва виявилася досить вагомою подією в Північній війні 1700–1721 років, перемогу в якій урешті здобуло Московське царство (з 1721 року – Російська імперія), а не наймогутніша країна тогочасної Європи – Швеція. http://www.viche.info/journal/1479/?feed
КОНОТОПСЬКА БИТВА 1659 РОКУ ПЕРЕМОГА, ЯКОЇ МОЖНА БУЛО... УНИКНУТИ. АЛЕ ЯКУ ВАРТО ПАМ’ЯТАТИ! Віктор ГОРОБЕЦЬ, доктор історичних наук, завідувач Центру соціальної історії Інституту історії України НАН України Газета „День”, №106, субота, 21 червня 2003 «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...» Процитовані вище рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова ще десять років тому можна було б відправляти на засідання клубу «Що? Де? Коли?», будучи абсолютно певним, що навряд чи ерудитам пощастить відповісти на запитання: «Хто ж був тією страшною силою, що наприкінці 1650-х років в один день винищив цвіт російського війська?» І навіть підказка на кшталт: «Чи, бува, не українське військо це вчинило?» — навряд чи зменшило б ваші шанси на перемогу в грі проти членів клубу. Упевненість у цьому вселяло хоч би те, що про цю битву, яка відбулася лише через п’ять років після «вікопомного акту возз’єднання українського народу з братнім російським народом», не згадувалося в підручниках, про неї намагалися не говорити і в науковій літературі. Вельми прикметно, що навіть у народній російській пісні «Под городом под Конотопом», де оплакується смерть російського князя- богатиря Семена Пожарського, котрому «пропели петье вечное» саме після цієї битви, жодним словом не згадується про «заслуги» православного Війська Запорозького в безславній гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкир, котрі «кабы черныя вороны» насідали на православних. А поза тим саме війська українського гетьмана Івана Виговського за допомоги його союзника, кримського хана Мехмеда IV Гірея, влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М.Трубецьким, С.Пожарським, С.Львовим. Але чи потрібна була Україні ця перемога? Чи прагнув до неї загалом не войовничий український гетьман? Адже, як відомо, навіть поганий мир ліпше доброї війни... ПЕРВОРОДНИЙ ГРІХ УКРАЇНСЬКО- РОСІЙСЬКИХ ВІДНОСИН: «ЗРАДА» ГЕТЬМАНА ІВАНА ВИГОВСЬКОГО? Вочевидь навіть людям, далеким від професійних занять історією, набила оскомину тема «зради» гетьмана Івана Мазепи. Менш відомим є те, що опонент Мазепи — Петро I — обгрунтовуючи доцільність ліквідації в Україні гетьманського сану, зрадниками назвав усіх відомих йому українських володарів, зробивши виняток лише для Богдана Хмельницького та Івана Скоропадського. Зрозуміло, що відкривати цей «почесний» список мав би наступник Богдана — Іван Остапович Виговський. Адже саме він, звичайно ж поруч із Мазепою, є найбільше затаврований російською історіографією як: «зрадник», «лях», «єзуїт», «прихований католик» тощо. З історичних праць нерідко випливає, що ще за життя свого попередника Виговський виношував таємні наміри відірвати Україну від союзу з Москвою, реставрувати на українській землі польсько-шляхетські порядки та владу польського короля та, навіть, занапастити православну церкву. Абсурдність останнього звинувачення очевидна вже хоч би з того, що саме родина Виговських, посідаючи високі посади в Речі Посполитій, ніколи не поривала із православ’ям, а навпаки, всіляко дбала про його інтереси, виступала ініціаторами закладення православних братств, опікувалася церковними справами. Так само важко повірити і в наміри гетьмана, відчувши у своїх руках усю повноту влади, зректися її на користь короля Речі Посполитої та польських магнатів. Дещо складніше виглядає проблема його ставлення до Москви. Українські ура-патріотично налаштовані історики стверджують, що вже із самого початку Виговський, на відміну від Хмельницького, усвідомлював небезпечність тісного союзу з царем і намагався його позбутися. Насправді ж прозріння до гетьмана прийшло згодом. Включившись у боротьбу за гетьманську булаву, Іван Остапович серйозно розраховував на підтримку саме царського уряду. Адже його відносини з польською владою навряд чи можна назвати ідилічними — поляки вважали колишнього генерального писаря в уряді Хмельницького навіть більш послідовним противником польського короля, ніж ним був сам гетьман. З дипломатичного листування посла угорського князя можна довідатись, що між Виговським і Москвою існували навіть якісь таємні домовленості щодо підтримки царем кандидатури останнього на майбутніх гетьманських виборах. Але вже з дипломатичного листування Виговського з царським урядом недвозначно випливає, що ця допомога, як, власне, і визнання взагалі правомочності гетьманського обрання, пов’язувалася російською стороною з його поступками у справі обмеження суверенітету Української держави на користь царя. Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві потрібен на чолі Війська Запорозького такий гетьман, якого, за влучним висловом самого Івана Остаповича, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Зважаючи ж на надто великі політичні апетити московитів та відчуваючи за собою серйозну підтримку старшини, претендент відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника. Саме з цього часу, з кінця літа — початку осені 1657 р., між Виговським і Москвою й пробігла «чорна кішка». Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні 1657 р. Іван Остапович скликає у Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман зрікається своїх повноважень і кладе перед учасниками ради булаву. Зараз важко встановити, наскільки щирим був Виговський у своєму зреченні влади. Швидше за все це був умілий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не лише повернуло йому гетьманські клейноди, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод. Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілим рядом своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, суттєво порушену авторитарними методами правління Хмельницького. Несподівані політичні ходи Виговського забезпечили зміцнення його авторитету. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Івана Остаповича учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько- російських відносин. Але здобута восени 1657 р. політична перемога в Корсуні для Виговського в кінцевому результаті виявилася пірровою перемогою. Загравання гетьмана із старшиною, на тлі швидкого збагачення останньої та такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство, провокує в Україні розростання антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів — хоч як це прикро усвідомлювати — стає Запорозька Січ. І тут варто зауважити, що роль останньої в процесах українського державотворення у вітчизняній історичній літературі часто- густо надмірно ідеалізується, що не вповні відповідає історичній реальності. Адже саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво суттєво обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля.
Внутрішня нестабільність в Україні та поява несподіваного союзника в особі Запорозької Січі дозволяє російській правлячій еліті, нехтуючи застереженнями давньогрецького філософа, спробувати вдруге увійти в одну й ту ж ріку... УКРАЇНСЬКО-КРИМСЬКЕ «ВОЗЗ’ЄДНАННЯ» 1658 Р. ЙОГО ПЕРЕДУМОВИ Й ПОХІДНІ Надана Москвою моральна підтримка антигетьманській опозиції значно примножила її сили. Навеснi 1658 р. збройні антигетьманські виступи огорнули Запорозьку Січ, Полтавський полк, більшу частину Миргородського. Заклики Виговського до царя про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Зважаючи на специфіку політичної ситуації, що склалася на той час у Центрально-Східній Європі, реальну військову допомогу в приборканні заколоту Іван Остапович міг отримати лише від Кримського ханату. Зрозуміло, що тут виникає закономірне запитання: чи варто було втягувати зовнішні сили у розв’язання внутрішнього конфлікту? Але не можна забувати, що внутрішня криза, яка iснувала, була спровокована значною мірою також зовнішнім втручанням. Отож тут не все так просто, як може видатися на перший погляд. Географічно тогочасну Українську державу від Кримського ханату відділяла лише смуга нейтрального Дикого Поля. У вимірі ж політичному найкоротший шлях з гетьманської резиденції в Чигирині до ханського палацу в Бахчисараї пролягав через... Варшаву. Адже українсько-російський договір 1654 р. розладнав козацьке братерство з крицями та натомість уможливив появу військово-політичного союзу Криму та Польщі, який зберігав свою правочинність наступних дванадцять років. І тепер, аби отримати військову допомогу кримського хана, Виговському потрібно було налагоджувати політичні відносини з польським королем. Після того, як у березні 1658 р. розпочинаються українсько-польські консультації, у квітні в Україну вступає союзна Виговському кримська орда. За її підтримки на початку літа 1658 р. гетьману під Полтавою вдається отримати рішучу перемогою над українською збройною опозицією. Повідомляючи про результати Полтавської битви до Москви, Виговський жодним чином не натякає на прагнення розірвати відносини з царем та всіляко намагається переконати у відсутності антимосковських настроїв у щойно укладеному союзі з Кримом. Проте у серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г.Ромодановським, в обозі яких знаходять собі притулок лідери, що вціліли після полтавського погрому антигетьманської опозиції. Відомий своїм самоуправством Ромодановський з їх числа на противагу Виговському проголошує гетьманом Івана Безпалого ( він якнайбільше підходив на роль гетьмана), якого російському воєводі можна було, «взявши за хохол, за собою водити». З цього часу Виговському більше нічого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем, оскільки авторитету кримського хана виявилося замало, аби утримати Москву від інтервенції в Україну. КОРОТКЕ ЖИТТЯ ПОЛЬСЬКО- ЛИТОВСЬКО-УКРАЇНСЬКО (-РОСІЙСЬКОЇ) УНІЇ Гадяцька угода 1658 р. проголосила появу на карті Європи нової федеративної держави — польсько-литовсько-української Речі Посполитої (тобто республіки). Названі політичні народи об’єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власну адміністрацію, фінанси, військо. Вельми промовисто, що в тексті угоди Україна закріпила за собою право звільнення її збройних сил від участі федерації у війні з Москвою, якщо до цього дійде справа. Більше того, гетьман Виговський, не полишаючи сподівань на можливість уникнення збройного конфлікту з Москвою, пропонував російській стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексія Михайловича бути одночасно і царем московським, і королем польським, і великим князем литовським, чернігівським, київським, малоросійським, волинським, подільським «і прочая, і прочая», пропозиція українського гетьмана виглядала вповні реалістично. Принаймні ще з осені 1656 р. російське керівництво цілком щиро обговорювало з поляками можливості сходження царя на польський престол та проголошення особистої унії двох держав. Ще більш реалістичних обрисів набрали гетьманські пропозиції з кінця 1658 р., коли вірні Виговському війська спільно з кримськими татарами і польськими підрозділами вибили з Лівобережжя війська Ромодановського. Учасники таємної наради, що пройшла у лютому 1659 р. в палатах царя, також погодилися з тим, що з Виговським можна було б укласти угоду на підставі положень, апробованих у Гадячі. Щоправда, вона, на переконання радників царя, мала бути двостороння, без участі поляків і литовців. Разом із тим, вочевидь, аби бути більш переконливим на переговорах з українським керівництвом, боярину О.М.Трубецькому, котрий виряджався в Україну, було надано в розпорядження... майже стотисячне царське військо. Важко спрогнозувати, до чого могли призвести «переговори» з таким представницьким «посольством», до якого в Україні приєдналися війська знайомого вже нам князя Ромодановського та загониІ.Безпалого. Вочевидь, не було впевненості в їхньому позитивному результаті і в самого Виговського. А тому він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися — можна й голову втратити при таких зустрічах. Не вельми сподівався на них і сам царський воєвода, котрий, щойно перетнувши український кордон, почав силою зброї «агітувати» козаків за царя. Чи не найбільше проявив себе у цій агітації вже знайомий нам із згаданої російської народної пісні князь Пожарський, котрий, як свідчить С.Величко, «оволодівши містом Срібне, тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками». «З ТОЇ ПОРАЗКИ МІГ УТЕКТИ... ХІБА ТОЙ, ХТО МАВ КРИЛАТІ КОНІ» Так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко. А самій битві передувала героїчна оборона п’ятьома тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку взяло в облогу й штурмувало, повторюю, стотисячне (!) царське військо. Лише покладаючись на Бога, божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати у своїх руках місто, відбиваючи постійні атаки противника, який переважав за чисельністю з кінця квітня аж до кінця червня 1659 року. Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському буквально по крихтах зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансильванії. Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз’їзд супротивника. А 29 червня 1659 р., в день святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх інтернаціональних сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам’ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці. Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького. Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини ХVII ст. За різними відомостями, на Конотопському полі полягло від 30 до 60 тисяч царських ратників. До полону потрапили царські воєводи: князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші. Більшість із них потрапили в неволю до Криму. А згаданий уже неодноразово герой російської народної пісні князь Семен Пожарський за наказом хана був страчений у його ставці. Але причиною цьому стала не виявлена воєводою лицарська звитяга на полі бою, а, скоріш за все, брудна лайка, якою він «удостоїв» Мехмеда IV. Як пише з цього приводу Величко, Пожарський, «розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову». Отримавши звістку про конотопську поразку воєводи Трубецького, москвичі враз пригадали похід на Москву іншого українського гетьмана — Петра Сагайдачного. Як писав з цього приводу Соловйов, «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...»
УКРАЇНА З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ XVIII СТ. Наталія Яковенко 4 вересня 1657 р. у Чигирині відбулася старшинська рада при зачинених воротях, яка до повноліття Юрія Хмельницького поклала виконання гетьманських обов’язків на Івана Виговського; ще через місяць генеральна рада в Корсуні за участю делегатів від рядового козацтва, міщан і духовенства потвердила це рішення. Приймаючи булаву, Виговський заявив: Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я в війську нікому не буду, боВійсько Запорозьке без страху бути не може. Оточення Виговського на цей момент виглядало імпозантно. Окрім Богданової перевіреної старшини до гетьманської столиці за кілька тижнів перед смертю Хмельницького переселилася людина, яку без перебільшення можна віднести до найяскравіших постатей цієї доби, багатої на масштабні фігури. Юрій Немирич (1612-1659) походив зі старовинної панської родини Київщини і належав до найбагатших аристократів Речі Посполитої. Охрещений у протестантському віросповіданні, до якого навернувся його батько, Немирич ( замолоду отримав блискучу освіту спершу в социніанській академії у польському Ракові, а далі в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи навчання в Сорбонні, юнак видав у Парижі латинською мовою власний твір під назвою “Розвідка про Московитську війну”, присвячений порівняльному аналізу політичного устрою Московського царства і Речі Посполитої. Його перу належало також ряд праць теологічно-протестантського спрямування, зокрема, надрукований у Парижі латиномовний трактат “Опис і виклад духовного арсеналу християн”. Повернувшись додому, молодий магнат бере участь у кількох військових експедиціях, а водночас як сеймовий посол починає представляти інтереси київської шляхти на сеймі, де невдовзі здобув імідж красномовного лідера протестантів. Козацьку революцію аристократ сприйняв у штики, однак шок несподіваних поразок отверезив його, і Немирич, як і його земляк, магнат-русин Адам Кисіль, стає на платформу компромісів. Зокрема, у 1652 та 1654 рр. він у ролі комісара брав участь у переговорах з Хмельницьким, а з осені 1655 р. виступав посередником між гетьманом і шведами, на бік яких перейшов, сподіваючись досягти свободи різновірства за допомогою короля-протестанта. У липні 1657 р. Немирич, на той час уже зрілий 45-річний політик, робить карколомний в очах сучасників крок – переїжджає до Чигирина, де, як тоді писали, вдався під протекцію козаків і там охрестився на руську віру, тобто повернувся до віросповідання своїх дідів – православ’я. Тоді ж отримав титул козацького полковника, а після обрання Виговського на гетьманство одразу став його правою рукою. Конверсія Немирича була зенітом утвердження Козацької держави, а союз двох таких досвідчених у політиці мужів, як Немирич і Виговський, підсилений продемонстрованою в Корсуні єдністю старшини, обіцяв сприятливі перспективи на майбутнє. Однак за коротку мить ці прогнози розлетілися на друзки, і на Україну впав морок одного з найдраматичніших періодів її історії, який називають Руїною. Збурювачем спокою, який провістив початок міжусобиць, стала доти усунута в тінь Запорозька Січ. Після смерті Богдана запорозьке низове товариство, до якого з Козацької держави відпливав найрадикальніший елемент, вперше відкрито заявило про незгоду зі змінами в житті України. Для збройної громади рівних, що нею, як і століття тому, лишалася Січ, були органічно неприйнятними жорсткі форми державної влади, зосередженої в руках старшини-дуків, ненависних козацькій голоті. Формальним приводом для протесту стало те, що запорожців не запросили на вибори нового гетьмана, тож обурене кошове товариство, вийшовши з Січі на територію Південної Київщини, почало на знак протесту грабувати хутори заможних козаків. Виговський розпорядився заблокувати Дніпровський Низ, не підвозячи туди харчі й боєприпаси. На цьому конфлікт, можливо, і був би вичерпаний, якби хвилею невдоволення не скористався один з лідерів старинної старшини, який приміряв гетьманську булаву до себе – полтавський полковник Мартин Пушкар. Порозумівшись з кошовим січовиків Яковом Барабашем, Пушкар апелює за підтримкою до третьої сили – московського уряду: обидвоє пишуть на Виговського донос як на ляха, що ніби замислив продати Україну Польщі. Оцінивши двозначність ситуації, Виговський прийняв рішення ударити першим. Він поновлює активні зносини з Кримом (що вже було викликом Москві, бо татари вважалися союзниками Речі Посполитої) і, дочекавшись підходу ногайської кінноти Карач-бея, на початку травня 1658 р. виступає в похід на Лівобережжя, де в районі Полтави точилися локальні сутички, спровоковані козаками Пушкаря. Після двотижневої облоги Полтави Виговському вдалося виманити строкате козацько-запорозько-селянське військо Пушкаря й Барабаша на урочище під містом, де 11 червня стався відкритий бій. Пушкарівці були вщент розгромлені, загинув і сам Пушкар, що бився надзвичайно хоробро. Відтяту голову полковника – першу старшинську голову, яка покотилася у братовбивчій війні – на списі принесли до намету Виговського. Полтаву цього ж дня було дощенту спалено, Якова Барабаша упіймано і повішено. Як твердили сучасники (втім, очевидно, як завжди перебільшуючи), антигетьманський виступ потягнув за собою загибель з обох сторін до 50 тис. людей, винищених уже без втручання ляхів. Катастрофічну суть цього вступного акорду до громадянської війни з незрівнянним пафосом передає козацький літописець Самійло Величко , народжений у часи Руїни (наводжу цей фрагмент повністю): Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських і українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров’ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяслава й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського роздору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь. Спроба повернутися у звичний світ: Гадяцька угода 1658 р. Похід на бунтівного полковника, якого підтримувала Москва, показав, що жереб кинуто. Антимосковські настрої генеральної старшини з оточення нового гетьмана, незадоволення вищого духівництва, яке від початку косо поглядало на Переяславську угоду, спроби лобового наступу на Козацьку державу методами збройного тиску, врешті – ближче знайомство з політичними звичаями Московського царства, відразливими для людей, вихованих на традиціях станових вольностей і конституційних свобод Речі Посполитої, прискорили те, що почалося в останні місяці життя Богдана Хмельницького , коли козацька дипломатія гарячково шукала альтернативних варіантів союзництва. Іван Виговський, виконавець дипломатичних мережив старого гетьмана, продовжив цей курс, остаточно налагодивши дипломатичні контакти з Польщею, розпочаті Хмельницьким. Після тривалих попередніх переговорів 16 вересня 1658 р. гетьман зібрав під Гадячем козацьку раду, на яку прибули й комісари Речі Посполитої. На подання Виговського рада схвалила так звані Гадяцькі пакти – угоду про повернення Козацької держави під скипетр короля. Гадяцький трактат, концепцію якого виробив Юрій Немирич, спирався на ідею перетворення Речі Посполитої у федерацію Корони Польської, Великого князівства Литовського і Великого Князівства Руського, тобто Козацької держави в межах, які на той час склалися. Усі три частини федерації мали об’єднуватися особою спільно вибраного короля, спільним виборним сеймом і зобов’язанням погоджених військових дій проти зовнішнього ворога. Вищим органом законодавчої влади на території Великого Князівства Руського мали б виступати Національні Збори, тобто виборний парламент, а виконавча влада – належати пожиттєво обраному і затвердженому королем гетьманові. Князівству належала власна скарбниця, свій вищий судовий трибунал та підпорядкована гетьманові армія у складі 30-тисячного Війська Запорозького, якому підтверджувалися усі права та вольності, а також 10-тисячного найманого війська. Православна церква урівнювалася у правах з Римо-католицькою тим, що в спільному сенаті Речі Посполитої постійні місця сенаторів отримували православний митрополит і п’ятеро владик, а унія на території Князівства мусила бути скасована. Окремим пунктом Гадяцької угоди оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської академії, урівняної у правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося без обмежень засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині. Врешті, проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби лиш друкована продукція не містила випадів проти особи короля. Як бачимо, ідеї Гадяцького трактату є яскравою пам’яткою політико-правової думки свого часу, що за умов реалізації справді мали б шанс утвердити майбутнє польсько-литовсько-білорусько-української спільноти і оновити Річ Посполиту через нові форми співжиття її народів. На хвилі післягадяцького ентузіазму Виговський і його прибічники здобули переконливу перемогу над московським військом у Конотопській війні. Наприкінці вересня цар звернувся з грамотою до населення України, закликавши до збройного опору зраднику Виговському; водночас через агентів і шпигунів була розпочата антигетьманська агітація серед простолюду, зіперта на антишляхетські настрої низів. Після цієї словесної артпідготовки більш як 100-тисячна московська армія під командуванням князів Олексія Трубецького, Григорія Ромодановського і Семена Пожарського перейшла у квітні 1659 р. український кордон і рушила на південь. Після кількох сутичок з силами Ніжинського та Чернігівського полків, надто малими, аби стримати наступ, росіяни відтіснили 5-тисячний козацький загін полковника Григорія Гуляницького до Конотопа і заперли його в облозі. Вона тривала понад два місяці, аж доки на початку липня на виручку обложеним не підійшов Виговський, 16-тисячне військо якого було підкріплене майже 30-тисячною татарською кіннотою під проводом хана Мехмед-Гірея ІV і кількатисячним загоном найманців – поляків, сербів, німців та румунів. Влучним маневром армія Виговського відтягла частину сил противника від міста і, влаштувавши засідку, 9 липня вдарила по ньому на переправі через р.Соснівку. Московські воєводи зазнали нищівної поразки, від якої, за висловом козацького літописця, міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що той, хто мав крилаті коні. Загалом же на полі бою полягло до 50 тис. московського війська (приголомшені сучасники називали як завжди перебільшені цифри, обраховуючи втрати до 130 тис.). Однак наступні події швидко перекреслили тріумф гетьмана. Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди (зокрема, було заперечене право Козацької держави на карбування власної монети; вибір гетьмана мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур; обмежувалася дипломатична самостійність гетьмана, якому заборонялося приймати іноземні посольства). Ці поправки перетворювали угоду на модифікований варіант Зборівського договору 1649 р., з чим не могли змиритися навіть близькі прибічники гетьмана, як, наприклад, Іван Богун. Ще більший опір викликала угода серед відверто ворожої після розгрому Пушкаря лівобережної опозиції. На чолі з переяславським полковником Тимофієм Цюцюрою там почалося повстання, що витворило в тилу Виговського промосковські пункти опору в Ромнах, Гадячі, Лохвиці, Полтаві. Останнім ударом стала диверсія кошового Запорозької Січі. Івана Сірка в улуси Ногайської Орди, приурочена до відсутності чоловічого населення, яке брало участь у Конотопській війні як союзник гетьмана. Тож і хан, і гетьман, не ліквідувавши опору в тилах і так і не вибивши московські гарнізони з Києва, Чернігова, Переяслава і Пирятина, змушені були зайнятися знешкодженням запорозької експедиції. Тим часом Цюцюра, спираючись на полковників Якима Сомка і Василя Золотаренка, двох свояків Богдана Хмельницького, особливо незадоволених тим, що регентство при юному гетьманичі було доручене Виговському, а не їм, ударив по відділах, залишених для оборони чернігово-сіверського прикордоння, розгромив їх і урочисто запросив князя Трубецького вступити в Україну. На початку серпня 1659 р. в одному зі згаданих локальних боїв на прикордонні від рук людей Цюцюри загинув 47-річний Юрій Немирич , найосвіченіший українець, аристократ і перший канцлер задуманого ним, але так і не збудованого Великого Князівства Руського. Показово, що смерть цієї людини викликала однаково полегшене зітхання і в Польщі, і в Москві. У одному з листів-новин, які кружляли серед польської шляхти, зловтішно писалося: “Не допомогло йому те, що став русином”, а в Москві з задоволенням констатували – врешті убито найбільшого злодія і єретика. У вересні цього самого року під містечком Германівкою [нині село Київської обл.] зібралася чорна рада, тобто загальне козацьке зібрання за участю старшини, черні і запорожців-січовиків, опанувати якою шансів у Виговського практично не було. Його опоненти били безпрограшною картою – гетьман запродав Україну ляхам. Козацьким депутатам на сейм Івану Сулимі й Прокопу Верещаці не дали слова, зарубавши їх на місці, а сам Виговський мусив рятуватися втечею. За кілька днів по тому нова рада в Білій Церкві проголосила гетьманом Юрія Хмельницького. Виговський скорився цьому рішенню і відіслав Хмельниченкові бунчук і булаву. http://history.franko.lviv.ua/yak_r5-2.htm Матеріал з Вікіпедії. Передісторія Битва відбулася під час періоду української історії, який прийнято називати Руїною — добою по смерті Богдана Хмельницького, часу відвертої громадянської війни, інтервенції сусідів України і подальшого знищення залишків надбань минулих років визвольної війни. Протиріччя між Московським урядом і козацькою державою, який після смерті Хмельницького посилив своє втручання в справи Гетьманщини продовжували загострюватися. З приходом до влади нового гетьмана Івана Виговського московські воєводи в багатьох містах, і зокрема в Києві, почали відкрито підтримувати українську опозицію Виговському і фактично сприяли загостренню громадянської війни в Україні. В цих умовах Виговський був вимушений укласти Гадяцький договір, за яким Україна отримувала рівноправне місце в Речі Посполитій під назвою Велике Князівство Руське поряд з Польщею та Литвою, заборонялася Унія та гарантувалися права Православної Церкви. Після цього уряд Московії перейшов від підбурювання громадянської війни до відкритого збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З'єднавшись з ворогами Виговського — Іваном Безпалим, осаулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армія Григорія Ромодановського захопила низку українських міст і вирізала не тільки прихильників гетьмана, але також і грабувала мирне населення. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським Конотопа: "Він, зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав « що: винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені.»[1] Така поведінка московського війська схиляла на бік Виговського все більше цивільного населення, козаків. Тим часом велика Московська армія (більш ніж 150 000 чол.) на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки — вороги Виговського в громадянській війні — на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незвжаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з чотирьохтисячним загіном козаків боронив Конотопську фортецю. Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року. Наслідки та значення Звістка про поразку під Конотопом дійшла врешті-решт і до Москви. Російський історик XIX сторіччя С. М. Соловйов описує реакцію царя на сумну звістку таким чином: "Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецкой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні по государеву указу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ відїжджає за Волгу, за Ярославль". Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави. Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією» . Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Незважаючи на великі сподівання та на героїзм козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни. Вперше після проголошення незалежності України, цю подію відзначили деякі націоналістичні рухи країни у 1995 р. У 2008 р. було прийнято рішення про більш масштабне відзначення 350-річної роковини Конотопської битви, зокрема з участю державних структур. В лютому того ж року в с. Шаповалівка, на місці битви був встановлений хрест і капличка. Також була відкрита експозиція присвячена битві. 11 травня 2008 р. Президент України Віктор Ющенко підписав указ про заходи стосовно відзначення цієї битви. Був оголошений конкурс на створення історично-меморіального комплексу на місці битви в Шаповалівці та в м. Конотоп. У своєму указі президент Ющенко також запропонував міським адміністраціям розглянути питання перейменування вулиць та інших об'єктів на честь героїв Конотопської битви. Також розглядався випуск марок, ювілейних монет та документального фільма про цю подію.[3][4] На тлі цих заходів відбувся обмін нотами російського та українського МЗС. Російська сторона звинуватила Україну у "втягуванні українського народу у штучне та надумане протистояння з Росією". У той самий час, Українське МЗС відзначило, що святкування історичних дат є виключно внутрішньою справою і правом України на історичну пам'ять і не спрямоване проти інших держав. Меморіальний комплекс на згадку Конотопської битви 22 лютого 2008 у селі Шаповалівка Конотопського району Сумської області були встановлені хрест і каплиця на місці Конотопської битви. У цей же день там відкрили музейну експозицію "Історія Конотопської битви 1659 року". http://uk.wikipedia.org/wiki/Конотопська_битва
КОНОТОПСЬКА БИТВА - ЗРАЗОК КОЗАЦЬКОГО ВОЄННОГО МИСТЕЦТВА Незалежний інформаційно-освітній ресурс “Гайдамака” В.Горобець Відома битва довго замовчуваної українсько-російської війни 1658-1659 років «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...» Процитовані рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова ще десять років тому можна було б відправляти на засідання клубу «Що? Де? Коли?», будучи абсолютно певним, що навряд чи ерудитам пощастить відповісти на запитання: «Хто ж був тією страшною силою, що наприкінці 50-х років XVII ст. в один день винищила цвіт російського війська?» І навіть підказка на кшталт: «Чи бува не українське військо це вчинило?» — навряд чи зменшила б Ваші шанси на перемогу в грі проти членів клубу. Упевненість у цьому вселяло хоч би те, що ця битва, яка відбулася лише через п'ять років після «вікопомного акту возз'єднання українського народу з братнім російським народом», не згадувалася в підручниках, про неї намагалися не говорити і в науковій літературі. Вельми прикметне, що навіть у народній російській пісні «Под городом, под Конотопом», де оплакується смерть російського князя-богатиря Семена Пожарського, котрому «пропели пенье вечное» саме після цієї битви, жодним словом не згадується про «причетність» православного Війська Запорозького до безславної гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкирів, які, «кабы черныя ворони», насідалися на православних. А поза тим саме війська українського гетьмана Івана Виговського з допомогою його союзника — кримського хана Мегмеда IV Гірея влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М. Трубецьким, С. Пожарським, С. Львовим. З історичних праць нерідко випливає, що ще за життя свого попередника Виговський плекав таємні наміри відірвати Україну від союзу з Москвою, реставрувати на українській землі польсько-шляхетські порядки і владу польського короля та навіть занапастити православну церкву. Абсурдність останнього звинувачення очевидна вже хоч би з того, що саме родина Виговських, посідаючи високі посади в Речі Посполитій, ніколи не поривала із православ'ям, а навпаки, всіляко дбала про його інтереси, виступала ініціатором закладення православних братств, опікувалася церковними справами. Так само важко повірити і в наміри гетьмана, відчувши у своїх руках усю повноту влади, зректися її на користь короля Речі Посполитої та польських магнатів. Дещо складнішою є проблема його ставлення до Москви. Декотрі історики стверджують, що вже від самого початку Виговський, на відміну від Хмельницького, усвідомлював небезпечність тісного союзу з царем і намагався його позбутися. Насправді ж, прозріння до гетьмана прийшло згодом. Включившись у боротьбу за гетьманську булаву, Іван Остапович серйозно розраховував на підтримку саме царського уряду. Адже його взаємини з польською владою навряд чи можна назвати ідилічними — поляки вважали колишнього генерального писаря в уряді Богдана Хмельницького навіть послідовнішим противником польського короля, ніж сам гетьман. З дипломатичного листування посла угорського князя можна довідатись, що між Москвою і Виговським існували навіть якісь таємні домовленості щодо підтримки царем кандидатури останнього на майбутніх гетьманських виборах. Проте з дипломатичного листування самого Виговського з царським урядом недвозначно випливає, що ця допомога, як, власне, і загалом визнання правомочності гетьман ського обрання, пов'язувалася російською стороною з його поступками у справі обмеження суверенітету Української держави на користь царя. Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві потрібен на чолі Війська Запорозького такий гетьман, якого, за влучним висловом самого Івана Остаповича, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Зважаючи ж на надто великі політичні апетити тогочасного російського керівництва та відчуваючи за собою серйозну підтримку старшини, претендент відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника. Саме з цього часу, з кінця літа — початку осені 1657 р., між Виговським і Москвою й пробіг чорний кіт. Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні 1657 р. Іван Остапович скликає у Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани російської влади, гетьман зрікається своїх повноважень і кладе перед учасниками ради булаву. Нині важко встановити, наскільки щирим був Виговський у своєму зреченні влади. Швидше за все, це був умілий політичний хід. Його правильність підтвердив наступний розвиток подій. Козацтво не лише повернуло йому гетьманський клейнод, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод. Аби схилити на свій бік якомога більше впливової козацької еліти, Виговський на раді заявляє про свою готовність переглянути принципові засади функціонування системи політичної влади Гетьманату, добровільно поступившись цілою низкою своїх повноважень козацькій старшині й утвердивши тим самим повноцінну республіканську владну модель, значно порушену авторитарними методами правління Хмельницького. Несподівані політичні ходи Виговського забезпечили зміцнення його авторитету. Отримавши повідомлення про одностайну підтримку Івана Остаповича учасниками Корсунської ради, царський уряд вперше офіційно визнає гетьманські повноваження Виговського та заявляє про відсутність намірів ревізувати характер українсько-російських відносин. Однак здобута восени 1657 р. політична перемога в Корсуні в кінцевому підсумку виявилася для Виговського пірровою перемогою. Загравання гетьмана зі старшиною на тлі швидкого збагачення останньої та такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство провокують в Україні поширення антистаршинських та антигетьманських настроїв. На чолі цих виступів — як це не прикро усвідомлювати — стає Запорозька Січ. І тут варто зауважити, що роль останньої в процесах українського державотворення у вітчизняній історичній літературі часто-густо надмірно ідеалізується, що не вповні відповідає історичній реальності. Адже саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво істотно обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля. Внутрішня нестабільність в Україні та поява несподіваного союзника в особі Запорозької Січі дає змогу російській правлячій еліті, нехтуючи застереженнями давньогрецького філософа, спробувати вдруге увійти в одну й ту саму ріку... Надана Москвою моральна підтримка антигетьманській опозиції значно примножила її сили. Навесні 1658 р. збройні антигетьман-ські виступи огорнули Запорозьку Січ, Полтавський полк і більшу частину Миргородського полку. Звернення Виговського до царя про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Зважаючи на специфіку політичної ситуації, що склалася на той час у Центральне -Східній Європі, реальну військову допомогу в приборканні заколоту Іван Остапович міг отримати лише від Кримського ханату. Зрозуміло, виникає закономірне запитання: чи варто було втягувати зовнішні сили у розв'язання внутрішнього конфлікту? Проте не можна забувати, що існуюча внутрішня криза значною мірою була спровокована також зовнішнім втручанням. Отож, не все так просто, як може видатися на перший погляд. Географічне тогочасну Українську державу від Кримського ханату відділяла лише смуга нейтрального Дикого Поля. У вимірі ж політичному найкоротший шлях з гетьманської резиденції в Чигирині до ханського палацу в Бахчисараї пролягав через ...Варшаву. Адже українсько-російський договір 1654 р. розладнав козацьке братерство з кримчаками та натомість уможливив появу військово-політичного союзу Криму й Польщі, який зберігав свою правочинність наступних дванадцять років. І тепер, аби отримати військову допомогу кримського хана, Виговському потрібно було налагоджувати політичні відносини з польським королем. Після того, як у березні 1658 р. розпочинаються українсько-польські консультації, у квітні в Україну вступає союзна Виговському кримська орда. За її підтримки на початку літа 1658 р. гетьману під Полтавою вдається здобути вирішальну перемогу над українською збройною опозицією. Повідомляючи про результати Полтавської битви до Москви, Виговський жодним чином не натякає на прагнення розірвати стосунки з царем та всіляко намагається переконати у відсутності антимосковських настроїв у щойно укладеному союзі з Кримом. Проте у серпні 1658 р. на Лівобережжя вводяться царські війська на чолі з бєлгородським воєводою Г. Ромодановським, в обозі яких знаходять собі притулок вцілілі після полтавського погрому лідери антиге-тьманської опозиції. Відомий своїм самоуправством Ромодановський з їх числа на противагу Виговському проголошує гетьманом Івана Безпалого, котрий якнайбільше підходив на роль гетьмана, якого російському воєводі можна було, «взявши за хохол, за собою водити». З цього часу Виговському більше нічого не залишалося, як пришвидшити укладення угоди з польським королем, оскільки авторитету кримського хана виявилося замало, аби утримати Москву від інтервенції в Україну. Гадяцька угода 1658 р. проголосила появу на карті Європи нової федеративної держави — польсько-литовсько-української Речі Посполитої (тобто республіки). Названі політичні народи об'єднувалися як «вільні з вільними» та «рівні з рівними». Кожна з частин держави мала власні адміністрацію, фінанси, військо. Вельми промовисто, що в тексті угоди Україна застерегла за собою право звільнення її збройних сил від участі у складі федерації у війні з Москвою, якщо до такої дійде справа. Більше того, гетьман Виговський, не полишаючи сподівань на можливість уникнення збройного конфлікту з Москвою, пропонував російській стороні приєднатися до польсько-литовсько-української унії. Причому, зважаючи на прагнення царя Олексія Михайловича бути одночасно і царем московським, і королем польським, і великим князем литовським, чернігівським, київським, малоросійським, волинським, подільським «і прочая, і прочая...», пропозиція українського гетьмана виглядала вповні реалістично. Принаймні ще з осені 1656 р. російське керівництво цілком щиро обговорювало з поляками можливість сходження царя на польський престол і проголошення особистої унії двох держав. Ще реалістичніших обрисів набрали гетьманські пропозиції з кінця 1658 р., коли вірні Виговському війська спільно з кримськими татарами і польськими підрозділами вибили з Лівобережжя війська Ромодановського. Учасники таємної наради, що пройшла у лютому 1659 р. у палатах царя, також погодилися з тим, що з Виговським можна було б укласти угоду на підставі положень, апробованих у Гадячі. Щоправда, вона, на переконання радників царя, мала бути двосторонньою, без участі поляків і литовців. Разом з тим, вочевидь, аби бути більш переконливим на переговорах з українським керівництвом, боярину О. Трубецькому, котрий виряджався в Україну, було надано в розпорядження ...майже стотисячне царське військо. Важко спрогнозувати, до чого могли призвести «переговори» з таким представницьким «посольством», до якого в Україні приєдналися війська знайомого вже нам князя Ромодановського та загони Івана Безпалого. Вочевидь, не було впевненості в їх позитивних результатах і в самого Виговського. А тому він не пристав на пропозицію Трубецького зустрітися за столом переговорів, саркастично поскаржившись на те, що вкрай небезпечно з боярами зустрічатися — на таких зустрічах можна і голову втратити. Не вельми сподівався на них і сам царський воєвода, який, щойно перетнувши український кордон, почав силою зброї «агітувати» козаків за царя. Чи не найбільше проявив себе у цій агітації вже знайомий нам зі згаданої на початку російської народної пісні князь По-жарський, котрий, як свідчить С. Величко, оволодівши містом Срібне, тамтешніх жителів «одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками». «З тої поразки міг утекти хіба той, хто мав ...крилаті коні», — так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко. А самій битві передувала героїчна оборона п'ятьма тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку облягало й штурмувало стотисячне (!) царське військо Трубецького. Лише покликаючись на Божу допомогу, Божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати місто у своїх руках, відбиваючи постійні атаки настільки переважаючого противника з кінця квітня аж по кінець червня 1659 р. Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дала змогу Виговському буквально по крихтах зібрати вірні йому козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів з Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії. Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз'їзд супротивника. А 29 червня 1659 р., у день святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх інтернаціональних сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам'ятатися, гетьман з маршу атакував п'ятнадцятитисячний російський загін, що обороняв переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримськотатарське військо було залишено в засідці. Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій з полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу відступаючим. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін за ними й потрапили в заздалегідь підготовлену засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом українські козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлила ся й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конотопах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли у наступ і знесилені облогою полки Гуляницького. Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ у другій половині XVII ст. За різними відомостями, на Конотопському полі полягло від ЗО до 60 тисяч царських ратників. До полону потрапили царські воєводи: князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші. Більшість з них попрямували в неволю до Криму. А згаданий вже неодноразово герой російської народної пісні князь Семен Пожарський за наказом хана був страчений у ханській ставці. Причиною цього стала не виявлена воєводою лицарська звитяга на полі бою, а, швидше за все, брудна лайка, якою він обматю-кав Мегмеда IV Гірея. Як пише з цього приводу Велично, Пожарський, «...розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз'ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову». Отримавши звістку про конотопську поразку воєводи Трубець-кого від Виговського, москвичі враз пригадали похід на Москву іншого українського гетьмана — Петра Сагайдачного. Як писав з цього приводу той самий Сергій Соловйов, «царська Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...» http://www.haidamaka.org.ua/0066.html
ПОДІЯ ТИЖНЯ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: КОНОТОПСЬКА БИТВА 1659 Р. Радіо Свобода, Віталій Пономарьов Головною подією української історії на цьому тижні був розгром московської армії на переправі через річку Соснівку неподалік від Конотопа 347 років тому. Але через протидію промосковської лівобережної опозиції коаліція козаків, кримських татар, ногайців та поляків так і не змогла скористатися своєю блискучою перемогою. У вересні 1658 року наступник Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський уклав у Гадячі угоду про союз України з Польщею та Литвою. Дізнавшись про це, московський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу із закликом до непокори, як він висловився, „зраднику Виговському”. Наприкінці березня 1659 року гетьман у своєму універсалі звинуватив царя в намаганні поневолити Україну і закликав козаків (цитата) „нашу свободу, кров’ю здобуту й освячену, зберегти і по смерті передати нашим нащадкам”. У квітні стотисячна московська армія перейшла кордон з Гетьманщиною, захопила Прилуки, а Конотоп узяла в облогу. Упродовж сімдесяти днів 5 тисяч козаків на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким захищали місто. На початку липня їм на допомогу підійшло очолюване Виговським союзне військо. До нього входили 16 тисяч козаків, 30 тисяч кримських татар і ногайців під проводом хана Мехмед-Ґірея Четвертого, загін поляків Анджея Потоцького та загони сербів, німців і румунів. 9 липня козаки Виговського атакували московське військо на переправі через річку Соснівку неподалік Конотопа. Посеред бою Виговський удав, що відступає, козаки переправилися через Соснівку і загатили її. Важко озброєна московська кіннота стала в’язнути в трясовині, козаки перейшли в контратаку, а із засідки ударили татарські та ногайські вершники. Втративши понад 40 тисяч убитими та 15 тисяч полоненими, московська армія почала поспіхом відступати до Путивля. За висловом російського історика Сергія Соловйова, „краса і гордість московської кінноти зникла в один день”. Союзники збиралися йти на Москву, проте у них в тилу за підтримки московського уряду повстали лівобережні полковники Тиміш Цюцюра, Василь Золотаренко та Яким Сомко. Натомість запорожці на чолі з Іваном Сірком напали на стійбища ногайців на півдні України, а звідти рушили на гетьманську столицю Чигирин. Відтак, замість походу на Москву, Мехмед-Ґірей поспішив рятувати Крим та ногайські землі, а Виговський – Чигирин. Скориставшись цим, Цюцюра розгромив козацькі загони наСіверщині і урочисто запросив московське військо Трубецького вступити в Україну.
|
|||||||||||
| Розробник: ЗАТ "Софтлайн" © МЗС України |
||||||||||||
