"Відомості", 30.11.2007

Сімдесят п’ять років тому український народ став жертвою надзвичайно жорстокого злочину. На Заході його називають «Великий голод», у нашій країні він відомий як Голодомор. Це була організована державою кампанія масового голоду, яка у 1932-1933 рр. знищила, за різними оцінками, від 7 млн. до 10 млн. українців, включно з третиною всіх дітей України. Жахливим чином занижуючи мірило події, радянська влада називала його «неврожаєм». Радянські керівники прагнули уникнути відповідальності та приховати і людські причини, і людські наслідки трагедії. Лише цього достатньо, щоби зробити паузу і вшанувати пам’ять загиблих.

Протягом багатьох десятиліть радянської влади українцям небезпечно було обговорювати їх величезну національну травму. Розмови про Голодомор вважалися злочином проти держави, а спогади очевидців і праці істориків, наприклад Роберта Конквеста і покійного Джеймса Мейса, були заборонені як антирадянська пропаганда. Тим не менше кожна українська родина завдяки родинній пам’яті знала про величезні розміри того, що сталося. Українці знали також про те, що все це було влаштоване навмисне, щоб покарати Україну і знищити основу нації. У пам’ять про жертви і заради відновлення історичної справедливості незалежна Україна сьогодні домагається більш глибокого осмислення та визнання Голодомору як всередині країни, так і за кордоном.

Наші дії не продиктовані прагненням помсти чи упередженням політичних поглядів. Ми знаємо, що росіяни самі були однією з головних жертв Сталіна. Останнє, що приходить нам до голови, — це покладати вину на їхніх сьогоднішніх потомків. Наше єдине бажання — добитися розуміння того, що насправді сталося. Ось чому український парламент минулого року прийняв Закон про визнання Голодомору актом геноциду, і чому я прошу наших друзів та союзників підтримати цю точку зору. Світ, який сприяє історичній амнезії чи фальсифікації історії, приречений повторювати свої найгірші помилки.

“Геноцид” — це дуже поважний термін, і дехто дотепер піддає сумніву доцільність його застосування до того, що сталося в Україні. Тому слід повернутися до юридичного визначення цього злочину, зафіксованого в Конвенції ООН про попередження злочину геноциду та покарання за нього від 1948 р. Отже, геноцид — це «дії, вчинювані з наміром знищити, повністю чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку», включаючи «навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне чи часткове фізичне її знищення». Голодомор повністю відповідає цьому визначенню. Слід зазначити, що так само вважав Рафаель Лемкін, вчений юрист, якому належить ідея Конвенції про геноцид.

Сьогодні існує багато історичних матеріалів, які конкретизують подробиці сталінської політики насильної колективізації та голодного терору, спрямованих проти України. Інші регіони СРСР також значним чином постраждали. Але в радянського керівництва була інша мета переслідування і виснаження голодом українського селянства. Це було частиною кампанії з придушення української національної самосвідомості та прагнення нації до самовизначення. Як зазначив за декілька років до того Сталін, «немає потужного національного руху без селянської армії <…> по суті, національне питання — це селянське питання». Намагаючись повернути назад політику «українізації», яка сприяла виникненню обмеженої культурної і політичної автономії у 1920-х рр., Сталін вирішив вдарити по селянству, яке складало 80% нації. Вирішенням національного питання в Україні стало масове знищення за допомогою голоду.

Методи Сталіна передбачали встановлення астрономічних планів хлібозаготівлі, які неможливо було виконати і які нічого не залишали місцевому населення на прожиття. Якщо план не виконувався, у регіон посилали війська. До кінця 1932 р. цілі села і регіони були перетворені в систему ізольованих голодних гетто, назви яких заносилися до чорних списків. Протягом всього цього часу СРСР продовжував експортувати зерно на Захід і навіть виробляти з нього алкоголь. На початку 1933 р. радянське керівництво вирішило радикально посилити блокаду українських сіл. У результаті вся територія України була оточена військами, ціла країна перетворилася на величезний табір смерті.

Яскрава антинаціональна спрямованість дій Сталіна чітко прослідковується також у кампанії проти інститутів та окремих осіб, які сприяли розвиткові культурного та громадського життя українського народу. Серед жертв — Академія наук України, редакція Української радянської енциклопедії, Українська православна церква і, врешті решт, комуністична партія України. Це була систематична кампанія, спрямована проти українського народу, його історії, культури, мови і способу існування.

Голодомор був актом геноциду, який повинен був розчавити український народ. Той факт, що спроба не вдалася і сьогодні Україна живе як горда і незалежна нація, не дає права применшувати поважність злочину. Він також не звільняє нас від моральної відповідальності, яка зобов’язує визнати те, що сталося. У 75-і роковини ми зобов’язані заради жертв Голодомору та інших геноцидів бути чесними стосовно свого минулого.

Автор — Президент України