Вступ нових членів до Альянсу відповідає статті 10 Північноатлантичного Договору, в якій проголошується, що кожна європейська держава, котра здатна втілювати у життя принципи цього Договору та сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні, може бути запрошена до приєднання до цього Договору.

У 2004 році відбувся п'ятий раунд розширення від моменту утворення НАТО та другий після завершення холодної війни, який був найбільшим в історії Альянсу. Під час цього етапу розширення до НАТО вступило стільки ж країн, скільки й під час попередніх чотирьох. Для семи нових членів (Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія), колишніх комуністичних держав Центральної та Східної Європи - вступ до НАТО став логічним завершенням тривалого підготовчого процесу, що зайняв практично десятиліття.

Майже одразу після введення в дію програми НАТО "Партнерство заради миру" (ПЗМ), яка до 1999 року фактично розглядалася як програма підготовки до вступу в Альянс, у 1994 році усі сім країн приєдналися до неї. Починаючи з 1999 року, усі ці країни долучилися до нового підготовчого формату „Плану дій щодо членства (ПДЧ)”.

План дій щодо членства (ПДЧ) - це програма НАТО з надання консультацій, допомоги та практичної підтримки, що враховує індивідуальні потреби держав, які задекларували прагнення вступити до Альянсу. ПДЧ був введений в дію в квітні 1999 року під час Вашингтонського саміту НАТО для надання допомоги країнам-претендентам у питанні підготовки до можливого вступу до НАТО. Цей процес багато в чому ґрунтується на досвіді, набутому внаслідок приєднання до Альянсу Чеської Республіки, Угорщини та Польщі, які вступили до Альянсу в 1999 році в рамках першого раунду розширення після завершення холодної війни.

Одним із основних елементів ПДЧ була розробка країнами-претендентами індивідуальних щорічних національних програм стосовно підготовки до можливого членства, які охоплювали політичні, економічні, оборонні, ресурсні, безпекові та правові аспекти. Завдяки системі зворотного зв'язку країни-учасниці ПДЧ мали змогу отримувати відверті конкретизовані відгуки щодо оцінки виконання ними цих програм з боку Альянсу. Передбачалося, зокрема, надання політичних та технічних консультацій, проведення щорічних засідань за участю усіх країн НАТО та окремих держав-кандидатів на рівні Північноатлантичної ради для підбиття підсумків роботи. У галузі оборонного планування країнам-претендентам був запропонований такий підхід, який включав розробку та аналіз визначених цілей планування.

Протягом цього процесу сім нових країн-членів здійснили широкомасштабну програму складних реформ у багатьох різних галузях, виходячи далеко за межі виключно питань безпеки, оборони та військових структур. Втілюючи реформи у життя, ці країни разом із іншими державами-партнерами НАТО долучилися до багатьох операцій Альянсу, зокрема, взяли участь у миротворчих місіях під проводом НАТО на Балканах та в Афганістані.

Таким чином у 1999 році було введено в процедуру вступу до НАТО етап так званого “кандидатства”. Відтоді країни, які проявляли політичну волю до членства в Альянсі, спочатку повинні були приєднатись до Плану дій щодо членства, що означало їхнє визнання з боку НАТО як кандидатів на вступ, реалізувати його, а вже після вести перемовини про вступ.

Хоча участь у ПДЧ значною мірою сприяє підготовці до вступу до НАТО, вона не є гарантією майбутнього членства. Втім, сім країн, які приєдналися до Альянсу 29 березня 2004 року, мали істотну користь від цієї програми, так само, як і нинішні країни-претенденти: Албанія, Хорватія та колишня Югославська Республіка Македонія, які досі беруть у ній участь, але планують бути запрошеними до Альянсу вже в ході Бухарестського саміту НАТО (2-4 квітня 2008р.).

Для України запрошення до ПДЧ – це питання міжнародного авторитету і визнання. Отримання Україною такого запрошення – це визнання демократичного характеру держави і серйозності намірів української влади стосовно реформування держави у відповідності з найвищими стандартами.