Хотів би почати свою статтю з оцінки внутрішньої ситуації в Україні та тих викликів, які спонукали мене до останніх політичних рішень. Кілька слів передісторії.

 

У грудні 2004 року увесь світ відкрив для себе нову Україну. Об’єднані в єдиному пориві українці потужно і водночас мирно заявили про своє бажання захистити право вільно і самостійно обирати вищу владу в державі.

 

Рік перед тим світ побачив натхненні обличчя Грузії під час “революції троянд”. По суті, “кольорові революції” на пострадянському просторі стали логічним продовженням східно-європейських визвольних рухів 80-х років ХХ століття, які в історію Європи увійшли під назвою “оксамитових”.

 

Проте, глобальні політичні зміни, окрім яскравих і пафосних перемог, завжди мають своє непросте підґрунтя і нюанси, які часто залишаються в тіні лаштунків історії, але мають на неї безпосередній вплив.

 

Що ж відбулося в Україні у грудні 2004 року - за лаштунками “помаранчевої революції”? Стара влада погодилася піти на вимоги нації, але за умови зміни Конституції. Тому похапцем, без експертних оцінок, без думки вчених, без обговорення в парламенті були прийняті зміни до Основного закону країни. Насправді ж ініціатори тодішніх конституційних змін заклали “бомбу уповільненої дії”. Вони ставили за мету не вдосконалити політичну систему, а навпаки – розбалансувати її. Президент позбувся багатьох повноважень, парламент став непідзвітним, обіцяна і давно назріла реформа місцевого самоврядування була відкладена на невизначений термін.

 

Як виявилося згодом, вся ця шахово-політична партія мала чіткий розрахунок: аби загальний безлад в політичній системі позбавив країну шансів на реальні зміни.

 

Попри численні спроби забезпечити єдність влади, у мене не залишалось іншого вибору, як ініціювати реформу Конституції. Ми створили загальнонаціональну конституційну раду, до складу якої були запрошені усі політичні сили, включно з опозиційними, юристи, науковці та фахівці з конституційного права.

 

Згодом, після тривалих, складних, часто гальмованих перемовин, моєю командою був розроблений проект оновленої Конституції. В кінці березня 2009 року я вніс його на розгляд Верховної Ради і запропонував обговорити її не лише членам парламенту, але й всій українській нації.

 

Це — назрілі реформи у всіх сферах політичного та громадського життя держави.

 

Найважливішим в оновленій Конституції є забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Окремо підтверджується принцип рівності громадян перед законом і судом. Також буде посилено конституційний захист прав дітей, сформульовано нову статтю щодо прав осіб з обмеженими фізичними можливостями.

 

Запропоновані зміни до Основного закону породжені потребою реформування судової та правоохоронної системи. Коли, наприклад, прокуратура буде позбавлена “сталінського права” на досудове слідство, натомість буде запроваджений інститут мирового судді.

 

Значно буде підсилене безпосереднє народовладдя, зокрема через вияви народної законодавчої ініціативи. За приклад ми взяли ті системи народовладдя, які зараз широко застосовуються в багатьох країнах Євросоюзу, зокрема, в Австрії, Італії, Іспанії, Литві, Латвії, Польщі, Португалії, Угорщині та інших.

 

Якщо зміни до виборчого законодавства будуть проведені, нам вдасться зробити владу більш авторитетною, а депутатів - більш відповідальними за обіцянки виборцям.

 

Виходячи із світового досвіду, я запропонував запровадити двопалатний парламент, який поєднає в собі представництво політичних сил та територіальних громад та територій.

 

При цьому пропонується, по-перше, скоротити загальну кількість парламентарів з 450 до 380 осіб (300 у нижній палаті та 80 у верхній). А по-друге, скасувати їхню необмежену недоторканність. Бо нинішній, всеосяжний імунітет депутата від закону призводить до вседозволеності, і відповідно, безкарності.

 

Нижня палата – Палата депутатів – стане органом політичного представництва народу. Вона буде обиратися шляхом прямих виборів за пропорційною системою. Голосування проводитиметься за “відкритими списками” – тобто виборець голосуватиме і за партію, і за конкретних її кандидатів, які обираються. Сьогодні вибори до українського парламенту відбуваються за закритими партійними списками, що інформують виборців лише про першу п’ятірку кандидатів.

 

До Верхньої палати – Сенату – прямими виборами за мажоритарною системою обиратиметься по три сенатори від кожного регіону. Сенат представлятиме їхні інтереси, візьме на себе повноваження кадрових, неурядових, призначень, а також буде ухвалювати рішення Президента України у сфері оборони і безпеки держави.

 

Наявність двох палат у парламенті дозволить розмежувати політичні впливи та призначення в державних інституціях. Такі зміни покликані зміцнити політичну стабільність.

 

У Європейському Союзі, вступ до якого є стратегічною метою України, вже близько двох третин країн мають двопалатний парламент. Серед них такі унітарні держави, як Італія, Ірландія, Іспанія, Франція. Після падіння комуністичного режиму ця система була запроваджена також у Польщі, Румунії, Словенії, Чехії.

 

За новим конституційним порядком Президент України, який обирається безпосередньо людьми, збереже свій статус гаранта державного суверенітету, безпеки і територіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і свобод людини й громадянина.

 

Кабінет Міністрів отримає самостійність у здійсненні функцій державної виконавчої влади, формуватиметься парламентським шляхом. Саме Уряд буде забезпечувати повсякденно зовнішню й внутрішню політику.

 

Завершить формування балансу влади реформа місцевого самоуправління. Первинними ланками державної структури ми зробимо громади, із яких будуватимемо район, а далі — регіони. До речі, маємо змогу спостерігати приклад успішного втілення подібного проекту у Польщі, де після повалення соціалістичного режиму з’явилася “гміна” - первинна місцева громада. В результаті стали набагато ефективніше використовуватися фінансові та виробничі ресурси держави.

 

Днями я направив новий проект Конституції до Європейської комісії “За демократію через право” (Венеціанської комісії). Я хочу, аби цей проект ґрунтувався на європейських традиціях та відповідав міжнародним правовим нормам.

 

Парламентські політичні сили, які жорстко конкурують між собою, знайшли спосіб “оригінальної” відповіді на мої ініціативи – призначили дострокові вибори Президента на жовтень 2009 року. Важко судити – не виключено, що тут спрацював острах діалогу не тільки з Президентом, але й з власним народом. Бо за останні роки нація ствердилася у демократичних поглядах і все частіше вимагає докорінних змін політикуму.

 

Втім, призначення моїми опонентами дострокових президентських виборів не мало очікуваного ефекту. Я не хапаюся за владу. Влада ніколи не була для мене самоціллю, вона лише інструмент для служіння найголовнішому у моєму житті — моїм співвітчизникам і Україні.

 

Україні потрібна нова якість політики. Саме тому я йду далі і сьогодні пропоную одночасно провести дострокові вибори і Президента, і парламенту.

 

Але для того, щоб результат виборів дав справді нову політичну якість, мають бути виконані необхідні для української демократії умови, а саме: зміна виборчої системи (партії повинні пропонувати відкриті виборчі списки, щоб люди обирали конкретних кандидатів, які нестимуть перед ними політичну і особисту відповідальність) та скасування необмеженої недоторканності депутатів парламенту (аби в парламенті дійсно приймалися закони, а не ховалися від них).

 

Відтак, для мене головне — це непорушно закріпити в Україні здобуті демократичні стандарти і забезпечити реальну справедливість для людей.

 

Моє прагнення – відкрити Україні шлях до кращого життя і назавжди утвердити в нашій державі справедливий закон – Конституцію свободи і прогресу.